– Сальвадоре, ви тут? – покликав я.
Відлуння мого голосу розлетілося по будинку. Я поклав палець на спусковий гачок револьвера. Пройшов коридором, доки дістався до кімнати в глибині. Двері до неї були зачинені.
– Сальвадоре, де ви? – запитав я.
Я наставив револьвер на двері й відчинив їх одним поштовхом ноги. Марласки за ними не було; була лише, як завжди, купа ящиків та старих речей, навалених під стіною. Я знову відчув той запах, що, здавалося, проникав крізь стіни. Я підійшов до шафи, яка затуляла стіну в глибині кімнати, і широко відчинив дверцята. Дістав звідти старий одяг, що висів там на вішаках. Холодний і вологий потік повітря, що струменів з отвору в стіні, обвіяв мені обличчя. Хоч би що там ховав Марласка в будинку, воно було за цією стіною.
Я засунув револьвер у кишеню пальта й скинув його. Знайшов край шафи й засунув руку в щілину між корпусом шафи й стіною. Я примудрився вхопитися рукою за частину задньої стінки й потяг з усієї сили. Перше зусилля допомогло мені просунути пальці сантиметри на два далі, щоб ухопитися надійніше, і я знову потяг її. Корпус шафи посунувся вперед майже на долоню. Я тягнув за той край шафи доти, доки стіна за шафою стала видима й там стало досить простору, щоб я міг пролізти туди. Протиснувшись, я наліг на шафу плечем і спромігся відіпхнути її до суміжної стіни. Я зупинився, щоб перевести дух, і оглянув стіну. Вона була пофарбована в колір вохри, що відрізнявся від кольору інших стін. Під шаром фарби я намацав щось подібне до невідполірованої поверхні з глини й постукав по ній суглобами пальців. Відлуння від цього постукування не залишало жодного сумніву. Це не була головна стіна. Щось було по той бік неї. Я притулив голову до стіни й став дослухатися. І тоді почув якесь шарудіння. Кроки, які наближалися, у коридорі… Я повільно вибрався з-поза шафи й простяг руку до пальта, яке поклав на стілець, щоб схопити револьвер. За дверима виникла тінь. Я затримав дихання. Силует повільно наблизився до кімнати, у якій я був.
– Інспектор… – промурмотів я.
Віктор Ґрандес холодно посміхнувся мені. Я подумав, що вони, певно, чекали мене багато годин, ховаючись у під’їзді якогось будинку.
– Ви тут щось переставляєте, Мартін.
– Наводжу лад.
Інспектор подивився на купу одягу та ящиків і на відсунуту від стіни шафу й обмежився кивком голови.
– Я попросив Маркоса й Кастело зачекати внизу. Хотів подзвонити, але ви залишили двері відчиненими, і я дозволив собі увійти. Я сказав собі: бачу, що друзяка Мартін уже чекає мене.
– Чим я можу допомогти вам, інспекторе?
– Ви підете зі мною до комісаріату, якщо зробите мені таку ласку.
– Мене затримано?
– Боюся, що так. Ви підете зі мною добровільно чи хочете, щоб я застосував силу?
– Піду добровільно, – запевнив його я.
– Дякую.
– Ви дозволите мені взяти пальто? – запитав я.
Ґрандес дивився мені у вічі протягом якоїсь миті. Потім узяв пальто й допоміг мені його одягти. Я відчув вагу револьвера біля своєї ноги. Спокійно застебнув пальто на всі ґудзики. Перед тим як вийти з кімнати, інспектор кинув останній погляд на відкриту стіну. Потім показав мені, щоб я вийшов у коридор. Маркос і Кастело піднялися на сходовий майданчик і чекали мене там із посмішками тріумфу. Дійшовши до кінця коридору, я на мить затримався, щоб подивитися всередину будинку, туди, де панувала непроглядна темрява. Я запитав себе, чи мені судилося ще сюди повернутися. Кастело дістав наручники, але Ґрандес зробив заперечливий жест.
– У цьому немає необхідності, правда ж, Мартін?
Я кинув головою. Ґрандес зачинив двері й обережно, але твердо підштовхнув мене до сходів.