Я не пропустив нічого. Нічого, крім найважливішого, крім того, про що боявся розповісти навіть собі самому. У своїй розповіді я повернувся до санаторію на віллі «Сан-Антоніо» в пошуках Крістіни, але знайшов там лише криваві сліди, які губилися на снігу. Мабуть, якби я розповів про це кілька разів, то й сам би повірив у те, що все було саме так. Моя історія закінчувалася цим ранком, коли я повернувся з бараків Соморостро і з’ясував, що серед фотографій, які інспектор виклав переді мною на стіл, бракувало тільки моєї, бо так постановив Дієґо Марласка.
По закінченні тієї розповіді запала довга мовчанка. Я ще ніколи у своєму житті не почувався таким стомленим. Мені хотілося піти звідси, лягти спати й більше ніколи не прокидатися. Ґрандес спостерігав за мною з протилежного боку стола. Мені здавалося, що він збентежений, засмучений, розлючений і, головне, розгублений.
– Скажіть що-небудь, – попросив я.
Ґрандес зітхнув. Він підвівся зі стільця, якого не покинув жодного разу протягом усієї моєї розповіді, і підійшов до вікна, ставши до мене спиною. Я уявив собі, як дістаю револьвер із кишені пальта, стріляю йому в потилицю й виходжу звідси, відчинивши двері ключем, який дістану з його кишені. Через шістдесят секунд я міг би опинитися на вулиці.
– Ми з вами розмовляємо тут тому, що вчора нам надіслали телеграму з відділка цивільної жандармерії Пучсарда, де сказано, що Крістіна Саньєр зникла із санаторію на віллі сан-Антоніо» і ви головний підозрюваний. Головний лікар того центру запевняє, що ви говорили йому про своє бажання забрати її, а він категорично відмовився виписати її з лікарні. Я розповідаю про це, щоб ви добре собі усвідомили, чому ми з вами тут, у цій залі, за кавою й сигаретами розмовляємо, як двоє давніх друзів. Ми з вами тут тому, що дружина одного з найбагатших людей Барселони зникла, і ви єдиний, хто знає, де вона є. Ми з вами тут тому, що батько вашого друга Педро Відаля, один із наймогутніших людей нашого міста, зацікавлений у цій справі й на правах, як здається, вашого давнього знайомого, він звернувся до моїх начальників із люб’язним проханням, щоб ми не доторкнулися до вас навіть пальцем, перш ніж добудемо від вас цю інформацію, і щоб ми відклали всі інші міркування на потім. Якби не це і якби не моя наполегливість у тому, щоб мені надали змогу прояснити справу власними методами, якби не це, повторюю, то ви сиділи б у найтемнішій буцегарні й замість розмовляти зі мною розмовляли б із Маркосом і Кастело, які, щоб ви знали, переконані в тому, що розмовляти з вами, не розтрощивши для початку вам молотком коліна, – це означає лише марнувати час і ставити під небезпеку життя сеньйори Відаль, і таку думку з кожною хвилиною, що спливає, дедалі більше поділяють мої начальники, які вважають, що я даю вам надто багато волі в ім’я нашої дружби.
Ґрандес обернувся й подивився на мене зі стримуваним гнівом.
– Ви мене не слухали, – сказав я. – Ви не чули нічого з того, що я вам сказав.
– Я вас вислухав дуже уважно, Мартін. Я чув, як, помираючи й перебуваючи в повному розпачі, ви уклали договір із більш аніж таємничим паризьким видавцем, про якого ніхто ніколи не чув і якого ніхто ніколи не бачив, щоб винайти для нього, як ви самі висловилися, нову релігію в обмін на сто тисяч французьких франків, а потім з’ясувалося, що насправді ви потрапили в тенета зловісної змови, у яку були втягнуті адвокат, що симулював свою власну смерть двадцять п’ять років тому, його коханка-артистка, яка пустилася берега, щоб уникнути своєї долі, що стала тепер вашою долею. Я вислухав, як ця доля привела вас у пастку проклятого будинку, який уже зловив у свої тенета вашого попередника Дієґо Марласку, де ви переконалися в тому, що хтось стежить за кожним вашим кроком і вбиває всіх тих, хто міг би відкрити таємницю чоловіка, що, за вашими ж таки словами, був майже такий самий божевільний, як і ви. Чоловік-тінь, який прикинувся колишнім поліціантом, аби приховати той факт, що він залишився живий, здійснив цілу низку злочинів з допомогою своєї коханки, зокрема й прискоривши смерть сеньйора Семпере з якоїсь дивної причини, що її навіть ви неспроможні пояснити.
– Ірен Сабіно вбила Семпере, щоб украсти в нього книжку. Книжку, що, на її думку, містить у собі мою душу.
Ґрандес ударив себе долонею по лобі так, ніби щойно усвідомив собі суть питання.
– Зрозуміло. Який же я був дурний. Це все пояснює. Як і ту жахливу таємницю, що її відкрила вам чаклунка з пляжу Боґатель. Відьма із Соморостро. Дуже цікаве пояснення. Надзвичайно переконливе. Якщо я правильно його зрозумів, такий собі Марласка утримує в полоні чужу душу, щоб затулити нею свою власну й у такий спосіб уникнути прокляття. Скажіть мені, будь ласка, ви взяли цю ситуацію зі свого «Міста проклятих» чи вигадали її тільки щойно?