Я зціпив зуби, але кивнув головою.
– Свій наступний візит я зробив до контори покійного адвоката Валера. Там я довідався, що ви справді маєте банківський рахунок, але не в Іспанському колоніальному банку, а в банку «Сабадель», звідки на рахунок адвокатів ви перевели гроші у сумі дві тисячі песет десь півроку тому.
– Нічого не розумію.
– Усе дуже просто. Ви найняли Валера анонімно, чи так вам здавалося, адже банки мають пам’ять кращу, аніж поети, і не забувають жодного сантима, який їм доводиться переводити на той або той рахунок. Признаюся вам, що на той час у мене з’явився справжній інтерес до цієї справи, і я вирішив навідатися до майстерні надгробних скульптур «Санабре та сини».
– Не кажіть мені, що ви не бачили там янгола…
– Я бачив його, бачив. Він справляє велике враження. Як і лист, підписаний вашою рукою й відісланий три місяці тому, у якому ви замовили цю роботу й надіслали чек попередньої оплати, що їх сумлінний Санабре зберіг у своїх книгах. То надзвичайно милий чоловік, що дуже пишається своєю роботою. Він сказав мені, що це його справжній шедевр, що його навідало божественне натхнення, коли він виконував це замовлення.
– А ви не запитали його про гроші, які заплатив йому Марласка двадцять п’ять років тому?
– Запитав. Він зберіг усі квитанції. На оплату роботи з поліпшення, підтримання в належному стані та оновлення родинної усипальниці.
– У могилі Марласки поховано когось іншого.
– Це ви так кажете. Але осквернити могилу можна буде тільки в тому випадку, якщо ви надасте мені більш переконливі аргументи. Утім, дозвольте продовжити розповідь про мої ходіння слідами вашої історії.
Я проковтнув слину.
– Скориставшись із того, що був неподалік від пляжу Боґатель, я вирішив навідатися й туди, де, пообіцявши заплатити один реал, знайшов понад десять осіб, що зголосилися відкрити мені величезну таємницю відьми із Соморостро. Я вам не сказав цього вранці, коли ви розповідали мені свою історію, щоб не руйнувати вам драму, але насправді жінка, яку так називали, померла багато років тому. Бабуся, яку ви навідали сьогодні вранці, неспроможна налякати навіть дітей, – вона прикута до крісла. Ще одна деталь, яка вам має дуже сподобатися: вона німа.
– Інспекторе…
– Я ще не закінчив. Ви не зможете мені закинути, що я несерйозно поставився до своєї роботи. Я навіть пішов до будинку біля парку Ґвель, який ви мені описали і в якому щонайменше десять років уже ніхто не живе. Мені прикро вам це казати, але там не було ані фотографій, ані естампів, ані чогось іншого, крім котячого лайна. Що ви на це скажете?
Я не сказав нічого.
– Але ви все ж таки скажіть мені, Мартін. Поставте себе на моє місце. Що ви зробили б, якби опинилися в такому становищі, як оце я?
– Облишив би, мабуть, подальші з’ясування.
– Ви маєте слушність. Але я не ви і, як останній йолоп, після таких успішних розслідувань я ще й вирішив послухатися вашої поради й пошукати страхітливу Ірен Сабіно.
– І ви її знайшли?
– Майте бодай трохи довіри до сил правопорядку, Мартін. Звичайно ж, ми її знайшли. Убога й жалюгідна, вона вже багато років животіє в одному злиденному пансіоні у кварталі Раваль.
– Ви з нею розмовляли?
Ґрандес кивнув головою.
– Розмовляв, і досить таки довго.
– І що?
– Вона не має найменшого уявлення, хто ви такий.
– Вона вам так сказала?
– Поміж іншим.
– Яким іншим?
– Вона розповіла мені, що познайомилася з Дієґо Марласкою на сеансі, який організував Роурес в одному з будинків на вулиці Елізабетс, де 1903 року збиралося товариство любителів спіритизму під назвою «Ель Порвенір». Вона розповіла мені, що зустрілася тоді з чоловіком, який упав у її обійми, глибоко засмучений смертю сина й розчарований у своєму шлюбі, що не мав більше сенсу. Вона розповіла мені, що Марласка був чоловік добрий, але стривожений, він вірив у те, що щось проникло йому всередину, і був переконаний, що незабаром помре. Вона розповіла мені, що перед тим як померти, він залишив гроші для того, щоб вона й той чоловік, якого вона покинула задля Марласки, Хуан Корбера, а інакше Жако, могли з чогось жити, коли його не стане. Вона розповіла мені, що Марласка заподіяв собі смерть, бо не міг далі терпіти болю, який його пожирав. Вона розповіла мені, що з Хуаном Корберою жила з тієї милостині Марласки, доки гроші закінчилися, і що чоловік, якого ви називаєте Жако, покинув її незабаром по тому, і їй відомо, що він помер сам-один, спившись, коли працював нічним сторожем на фабриці в Касарамоні. Вона розповіла мені, що й справді водила Марласку до жінки, яку називали відьмою із Соморостро, бо вірила, що та зможе його втішити й переконати, що на тому світі він зустрінеться зі своїм сином… Хочете, щоб я розповідав далі?