– Де ж тоді Сальвадор?
– Він знає, де ви. Він вас бачить. Він прийде по вас.
Мені здалося, що вона почала марити. Потиск її руки слабнув.
– Я кохала його, – сказала вона. – Він був добрий чоловік. Добрий чоловік. Той його змінив. Він був чоловік добрий…
Звук, схожий на звук роздертого м’яса, злетів із її губ, і її тіло напружилося в останньому спазмі. Ірен Сабіно померла, дивлячись мені у вічі невідривним поглядом і навічно забравши із собою таємницю Дієґо Марласки. Тепер залишився тільки я.
Я накрив їй обличчя простирадлом і зітхнув. Пожилець стояв у дверях і хрестився. Я озирнувся навколо, намагаючись знайти щось таке, що могло б мені допомогти, якийсь знак, що підказав би мені мій наступний крок. Ірен Сабіно провела останні дні в тісній келії без вікон у чотири метри завглибшки й два метри завширшки. Металеве ліжко, на якому лежав її труп, шафа з протилежного боку й столик під стіною були тут єдиними меблями. З-під ліжка визирала валіза, там-таки стояли нічний горщик і картонка з-під капелюха. На столі була тарілка з хлібними крихтами, глек із водою й стосик поштових листівок, як мені спочатку здалося, але вони виявилися картинками святих та оголошеннями про похорони й поховальні церемонії. Там також лежало щось загорнуте в клапоть білої тканини й схоже на книжку. Я розгорнув той клапоть і побачив примірник «Кроків у небо», який колись підписав сеньйорові Семпере. Співчуття, яке пробудила в мені агонія цієї жінки, випарувалося вмить. Ця нещасна вбила мого найкращого друга, щоб украсти в нього цю паскудну книжку. Мені пригадалося, що сказав мені Семпере, коли я вперше прийшов до його книгарні: кожна книжка наділена душею, душею того, хто її написав, і збагачується також душами тих, хто її прочитав і проник у її уявний світ. Семпере помер, вірячи в правдивість цих слів, і я зрозумів, що й Ірен Сабіно по-своєму також у це вірила.
Я перечитав свій дарчий напис і почав гортати сторінки. Першу позначку я знайшов на сьомій сторінці. Лінія брунатного кольору перекреслювала слова, утворюючи шестикутну зірку, схожу на ту, яку вона накреслила на моїх грудях лезом бритви кілька тижнів тому. Я зрозумів, що ту зірку накреслено кров’ю. Я гортав сторінки далі й натрапляв на нові малюнки. Губи. Рука. Життя Семпере принесли в жертву за жалюгідне й безглузде чаклування, яким морочать людей шахраї в ярмаркових балаганах.
Я запхав книжку у внутрішню кишеню пальта й опустився навколішки біля ліжка. Дістав валізу й витрусив її вміст на підлогу. Там не було нічого, крім старого одягу й старих черевиків. Я розчинив картонну коробку для капелюха й знайшов там шкіряний футляр, у якому була бритва, що нею Ірен Сабіно зробила позначки, які я досі носив на грудях. Зненацька я помітив на підлозі тінь і рвучко обернувся, наставивши револьвер. Худий пожилець подивився на мене з певним подивом.
– Схоже, ви скоро матимете компанію, – сказав він без жодного страху в голосі.
Я вийшов у коридор і рушив до виходу. Коли вийшов на сходи, то почув унизу важкі кроки. У колодязі сходів вималювався профіль обличчя, яке дивилося вгору, і я зустрівся поглядом із сержантом Маркосом, який був на два поверхи нижче. Я відступив назад, і кроки внизу прискорилися. Він був не сам. Я зачинив двері й прихилився до них, намагаючись думати. Мій спільник дивився на мене спокійним очікувальним поглядом.
– Тут є якийсь інший вихід? – запитав я в нього.
Він похитав головою.
– Вихід на асотею?
Він показав мені на двері, які я щойно зачинив. Через три секунди я відчув, як тіла Маркоса й Кастело навалилися на них, намагаючись їх висадити. Я відступив назад коридором, наставивши револьвер на двері.
– Мабуть, я повернуся до своєї кімнати, – сказав пожилець. – Приємно було познайомитися.
– Навзаєм.
Я не відводив погляду від дверей, які двигтіли й розгойдувалися. Старе дерево на завісах та біля замка стало тріщати. Я відступив у кінець коридору й відчинив стулки вікна. За ним розверзався в темряву вертикальний тунель розмірами метр на півтора метра. Край асотеї виднівся на три метри вище від вікна. З протилежного боку цього колодязя була водостічна труба, прикріплена до стіни іржавими кільцями. Гнила вогкість поцяткувала її поверхню чорними сльозами. Гуркіт ударів гримів за моєю спиною. Я обернувся й побачив, що двері вже практично висаджені. Зрозумів, що в моєму розпорядженні залишилося кілька секунд. Не маючи іншого вибору, я став на раму вікна й стрибнув у порожнечу.
Мені вдалося вхопитися за трубу руками й упертися ногою в одне з кілець, які її підтримували. Я підняв руку, щоб ухопитися за верхню частину труби, але, як тільки потягнув за неї, шмат труби в метр завдовжки відламався й полетів. Я мало не полетів за ним, але встиг ухопитися за металеву скобу, що була вроблена в стіну й підтримувала кільце. Труба, по якій я сподівався залізти на асотею, тепер була поза межами досяжності. Мені залишилися два варіанти: повернутися в коридор, у який через дві хвилини увійдуть Маркос і Кастело, або спуститися вниз, у чорне провалля. Я почув, як двері вдарились об протилежну стіну коридору й став повільно ковзати вниз по трубі, тримаючись за неї, як міг, і обдерши майже всю шкіру з лівої долоні. Мені вдалося спуститися лише на півтора метри, коли я побачив, як силуети двох поліціантів з’явилися на тлі світла, що падало з вікна в чорну яму, у яку я спускався. Першим там з’явилося обличчя Маркоса. Він посміхнувся й запитав, чи я не проти, якщо він вистрелить у мене негайно, без подальших роздивлянь. Кастело з’явився поруч із ним.