Я побачив, як він проминув двері кімнати, у якій я ховався, і пішов далі.
– Мартін, послухайте мене. Ґрандес уже в дорозі. Ми зможемо все з’ясувати, не ускладнюючи справу.
Я звів бойок револьвера. Кроки Маркоса вповільнилися. Легке човгання підошов по плитах. Він був по той бік стіни. Він чудово знав, що я ховаюся в цій кімнаті й не можу з неї вийти, не зустрівшись із ним. Його силует повільно набув форми в сутінках біля входу. Обриси його обличчя майже зливалися з пітьмою, блиск очей був єдиним знаком його присутності. Він стояв не далі як за чотири метри від мене. Спираючись спиною об стіну, я майже сів на підлогу, зігнувши коліна. Ноги Маркоса наближалися, ледь видимі за ногами манекенів.
– Я знаю, що ви тут, Мартін. Припиніть свої дитячі витівки.
Він зупинився, застигши на місці. Я побачив, як він став навколішки й помацав пальцями кривавий слід, який я залишив по собі. Я уявив собі, як він посміхається.
– У вас витекло багато крові, Мартін. Вам потрібен лікар. Виходьте, і я відведу вас до лікарні.
Я зберігав мовчанку. Маркос зупинився біля стола й узяв у руки блискучий предмет, що лежав між клаптями матерії. То були великі кравецькі ножиці.
– Зараз я почну чикрижити вас, Мартін.
Я почув скреготіння ножиць, якими він, певно, щось різав. Гострий біль простромив мені лікоть, і я закусив губи, щоб не застогнати. Маркос обернув обличчя в той бік, де я був.
– Говорячи про кров, я з приємністю маю вам повідомити, що ваша хвойдочка, така собі Ізабелла, у наших руках і, перед тим як узятися за вас, ми добре навтішаємося з нею…
Я підняв револьвер і націлився йому в голову. Але блиск металу мене виказав. Маркос стрибнув на мене, зваливши кілька манекенів, і ухилився від пострілу. Я відчув його вагу на своєму тілі, а його подих – на своєму обличчі. Ножиці в його руках стулили свої ножі за один сантиметр від мого лівого ока. Я вдарив лобом його в обличчя з усієї сили, яку зміг зібрати, і відсахнувся вбік. Підняв револьвер і націлив йому в обличчя. Маркос із розсіченою навпіл губою підхопився на ноги й втупив у мене погляд.
– У тебе кишка тонка проти мене, – промурмотів він.
Він затулив рукою дуло револьвера й посміхнувся мені. Я натиснув на гачок. Куля розтрощила йому долоню, відкинувши лікоть йому назад, ніби по ньому вдарили молотком. Маркос упав на спину, притискаючи до себе скалічену й задимлену руку, а його обпалене порохом обличчя беззвучно кричало, скривившись у потворну гримасу болю. Я підвівся й залишив його там стікати кров’ю в калюжі власної сечі.
Я з великими труднощами доплентав вуличками кварталу Раваль до проспекту Паралель, де біля дверей театру «Аполло» уже вишикувалася вервечка таксі. Я заліз у перше, до якого дотягся. Почувши, як стукнули дверцята, водій обернувся, але коли побачив мене, скривив невдоволену гримасу. Я впав на заднє сидіння, знехтувавши його протести.
– Послухайте-но, вам захотілося померти в моїй машині?
– Чим скоріше ви довезете мене туди, куди я хочу доїхати, тим швидше мене позбудетеся.
Водій тихо вилаявся й запустив двигун.
– І куди ж ви хочете доїхати?
«Не знаю», – подумав я.
– Рушайте, а потім я вам скажу.
– Куди рушати?
– Педральбес.
Через двадцять хвилин я побачив вогні вілли «Геліус» на пагорбі. Я показав на них водієві, який мріяв позбутися мене якнайшвидше. Він висадив мене біля воріт маєтку й мало не забув узяти плату за проїзд. Я дотягся до самих дверей і натис на кнопку дзвінка. Потім упав на сходи й прихилив голову до стіни. Почув, як наближаються до мене чиїсь кроки, а потім двері начебто відчинилися, і чийсь голос назвав мене на ім’я. Я відчув долоню на своєму лобі, і мені здалося, що я впізнав очі Відаля.
– Пробачте мені, доне Педро, – сказав я. – Мені більше не було куди податися…
Я почув, як він підвищив голос, і вже через хвилину кілька рук узяли мене за руки та ноги, підняли й понесли… Коли я розплющив очі, то побачив себе в спальні дона Педро, на тому самому ліжку, яке він ділив із Крістіною протягом тих двох місяців, поки тривав його шлюб. Я зітхнув. Відаль дивився на мене, стоячи в ногах ліжка.
– Не говори поки що, – сказав він. – Лікар уже в дорозі.
– Не вірте їм, доне Педро, – простогнав я. – Не вірте.
Відаль кивнув головою, стиснувши губи.
– Звісно, я їм не вірю.
Дон Педро взяв ковдру й накрив мене нею.
– Я піду зустріну лікаря, – сказав він. – Відпочивай.
Через хвилину я почув кроки й голоси, що наближалися до спальні. Відчув, що мене роздягають, і здогадався, що розкрилися десятки порізів, які вкрили моє тіло, наче кривава гідра. Відчув, як щипці занурюються в мої рани, дістаючи звідти скляні скалки, що тягли за собою шматки шкіри та м’яса. Відчув тепло дезінфектантів та уколи голки, якою лікар зашивав мої рани. Я вже не відчував болю, лише втому. Після того як мене забинтували, зашили й полагодили, як поламану ляльку, лікар і Відаль вкрили мене й поклали мою голову на подушку, яка була м’якішою й приємнішою на дотик, аніж будь-яка з тих, на які мені доводилося класти голову протягом усього мого життя. Я розплющив очі й побачив обличчя лікаря, кабальєро з аристократичним виглядом і заспокійливою усмішкою. Він тримав у руках шприц.