– Вам пощастило, юначе, – сказав він, занурюючи шприц мені в руку.
– Що це? – прошепотів я.
Обличчя Відаля з’явилося поруч з обличчям лікаря.
– Це допоможе тобі відпочити.
Хмара холоду розійшлася по моїй руці й накрила мені груди. Я полетів у якийсь колодязь, обтягнутий чорним оксамитом, тоді як Відаль і лікар дивилися на мене згори. Світ почав стулятися, аж поки від нього залишилася тільки крапелька світла, яка випарувалася в моїх руках. Я провалився в цей гарячий, хімічний і нескінченний спокій, який ніхто ніколи не захотів би покинути.
Я пригадую світ чорної води під кригою. Місячне світло ковзало крижаним склепінням угорі й розпадалося на тисячу жовтих снопів, що крутилися в потоці, який мене підхопив. Біла мантія, що її обгортала, повільно коливалася, силует її тіла був видимий у віддзеркаленому світлі. Крістіна простягала до мене руку, і я змагався з течією холодної густої води. Коли залишилося кілька міліметрів відстані між моєю та її рукою, чорна хмара розкинула свої крила над нею й накрила її, наче вибух чорнила. Мацаки чорного світла охопили її руки, горло та обличчя й потягли в непроглядну темряву.
Я прокинувся, почувши звук свого імені на устах інспектора Віктора Ґрандеса. Я вмить прийшов до тями, хоч і не відразу зрозумів, де я є, бо навколишня обстанова коли мені щось і нагадувала, то хіба що номер-люкс великого готелю. Біль від десятків порізів, який почав шпигати в груди, повернув мене до реальності. Я був у спальні Відаля на віллі «Геліус». Полуденне світло просочувалося крізь зачинені віконниці. У каміні горів вогонь, і в кімнаті було тепло. Голоси долинали з нижнього поверху: Педро Відаль і Віктор Ґрандес.
Я знехтував біль та уколи, що кусали мені шкіру, і вибрався з ліжка. Мій одяг, брудний і закривавлений, лежав на кріслі. Я знайшов своє пальто. Револьвер досі був у його кишені. Я звів бойок і вийшов із кімнати, прямуючи на голоси, які лунали десь під сходами. Спустився на кілька приступок і прихилився до стіни.
– Я співчуваю вам через втрату ваших людей, інспекторе, – почув я голос Відаля. – Не сумнівайтеся, якщо Давид сконтактується зі мною або я довідаюся про місце його перебування, я негайно вас про це повідомлю.
– Дякую вам за допомогу, сеньйоре Відаль. Мені прикро, що я завдаю вам клопоту, але ситуація надзвичайно серйозна.
– Я завжди готовий допомогти. Дякую за візит.
Кроки через хол і звук зачинених дверей. Кроки в саду, які віддалялися. Важке дихання Відаля внизу, під сходами. Я спустився ще на кілька приступок і побачив його. Він стояв, прихилившись лобом до дверей. Почувши мої кроки, розплющив очі й обернувся.
Він не сказав нічого. Лише поглянув на револьвер, який я тримав у руці. Я поклав його на столик, що стояв під сходами.
– Ходімо, знайдемо для тебе якийсь чистий одяг, – сказав він.
Я пішов за ним до величезної гардеробної, яка здавалася справжнім музеєм одягу. Усі вишукані костюми, що нагадували про роки слави Відаля, були тут. Десятки краваток, черевиків і запонок у футлярах із червоного оксамиту.
– Усе це одяг від тих часів, коли я був молодий. Він буде добрий на тебе.
Відаль дібрав мені все власноруч. Він подав мені сорочку, яка, певно, коштувала не менше, аніж маленький маєток, костюм-трійку, пошитий на його розмір у Лондоні, і італійські черевики, що, певно, не були б останніми й у гардеробі хазяїна. Я вдягався мовчки, поки Відаль замислено дивився на мене.
– Трохи завузький у плечах, але ти його розносиш, – сказав він, подаючи мені дві сапфірові запонки.
– Що вам розповів інспектор?
– Усе.
– І ви йому повірили?
– А яка різниця, повірив я йому чи ні?
– Для мене це має вагу.
Відаль сів на лаву, що стояла під стіною, на якій висіли дзеркала від підлоги до стелі.
– Він каже, ти знаєш, де Крістіна, – промовив він.
Я кивнув головою.
– Вона жива?
Я подивився йому у вічі й дуже повільно кивнув головою. Відаль слабко всміхнувся, уникаючи мого погляду. Потім заплакав, і жалібний стогін вихопився із самої глибини його грудей. Я сів поруч і обняв його.