– Доне Педро!
Двері до зали були зачинені. Я відчинив їх і побачив його в центрі зали. Він підняв револьвер мого батька до грудей і націлив дуло собі в серце. Я кинувся до нього, але виляск пострілу заглушив мої крики. Револьвер випав йому з рук. Його тіло прихилилося до стіни й повільно сповзло на підлогу, залишивши червоний слід на мармурі. Я впав навколішки поруч із ним і підтримав його руками. Куля пробила в його одязі дірку, яка була огорнута синім димом і з якої струменями била густа й чорна кров. Дон Педро пильно дивився мені у вічі, тоді як його усмішка запливала кров’ю, а його тіло перестало тремтіти й витяглося на підлозі, пахнучи порохом та безнадією.
Я повернувся до автомобіля й сів із заплямленими кров’ю руками за кермо. Я майже не міг дихати. Зачекав хвилину, а тоді відпустив гальмо. Вечір накрив небо червоним саваном, під яким пульсували вогні міста. Я поїхав вулицею вниз, залишивши позаду віллу «Геліус» на вершині пагорба. Доїхавши до проспекту Пірсона, зупинив машину й подивився в дзеркальце заднього виду. З темного провулка виїхав автомобіль і зупинився на відстані п’ятдесяти метрів від моєї машини. Віктор Ґрандес.
Я поїхав далі проспектом Педральбес униз, аж поки проминув великого дракона з кутого заліза, який охороняв портик маєтку Ґвель. Машина інспектора Ґрандеса їхала за мною на відстані кількохсот метрів. Виїхавши на проспект Діагональ, я звернув ліворуч, у напрямку центру міста. Машин було мало, і Ґрандес не мав жодних труднощів, переслідуючи мене, і тоді я вирішив звернути праворуч, сподіваючись відірватися від нього у вузьких вуличках кварталу Лас Кортс. На той час інспектор уже зрозумів, що його присутність не становить для мене таємниці, увімкнув фари й став скорочувати відстань. Десь протягом двадцяти хвилин ми кружляли в плетиві з вулиць і трамвайних колій. Я петляв між омнібусами та кінними підводами, але, виїхавши з будь-якого лабіринту, завжди бачив позаду фари авто Віктора Ґрандеса. Зрештою я навіть вирішив піднятися на гору Монтжуїк. Великий палац Усесвітньої виставки та павільйони, які досі там залишилися, були зачинені лише два тижні тому, але у вечірньому тумані здавалися руїнами великої забутої цивілізації. Я виїхав на великий проспект, що здіймався вгору, у напрямку каскадів примарного світла та мандрівних вогнів біля водограїв виставки, і збільшив швидкість до максимальної, на яку був спроможний мій двигун. Мірою того, як ми підіймалися по шосе, яке серпантином охоплювало гору й вело до Олімпійського стадіону, Ґрандес поступово наздоганяв мене, аж поки я став виразно бачити його обличчя в дзеркальці заднього виду. На якусь мить я відчув спокусу звернути на дорогу, яка підіймалася до військової фортеці на вершині гори, проте не мав жодних підстав сумніватися, що звідти не було виходу. Моя єдина надія полягала в тому, щоб виїхати на протилежний схил гори, який дивився на море, і потім загубитися серед морських причалів. Але для цього треба було виграти певний час. Ґрандес був тепер за якихось п’ятнадцять метрів від мене. Попереду починалися довгі балюстради, від яких розгортався вид на місто, що лежало внизу. Я щосили потягнув за важіль гальмування, і машина Ґрандеса з розгону налетіла на «іспано-свісу». Після удару обидві машини проповзли метрів двадцять по шосе, здійнявши гірлянду іскор. Я відпустив гальмо й від’їхав на коротку відстань. Поки Ґрандес намагався відновити контроль над машиною, я дав задній хід і найвищу швидкість. Автомобіль, яким я кермував, був чи не найкращим у місті, а тому його корпус був, безперечно, міцніший, а двигун – потужніший, аніж корпус і двигун автомобіля, яким кермував Ґрандес. Тож мій удар струсонув його всередині кабіни, і я побачив, як голова інспектора вдарилася об вітрове скло й розбила його на друзки. Білий дим вихопився з-під капота його машини, а її фари погасли. Я знову дав передній хід і збільшив швидкість до максимальної, залишивши його позаду й спрямувавши машину до оглядової вежі Мірамар. Проте через кілька секунд я помітив, що від удару задній щиток моєї машини притиснувся до колеса, і тепер воно терлося об метал. Запах горілої гуми заповнив кабіну. Через двадцять метрів шина вибухнула, і автомобіль почав петляти, аж поки зовсім зупинився в хмарі чорного диму. Я покинув машину й спрямував свій погляд туди, де залишив автомобіль Ґрандеса. Інспектор вибрався з кабіни й повільно спинався на ноги. Я розглянувся навколо. Зупинка підвісної канатної дороги, яка перетинала міський порт від гори Монтжуїк до вежі Сан-Себастьян, була за п’ятдесят метрів звідси. Я побачив силуети кабін, що висіли на дроті й ковзали понад червонястими сутінками, і побіг туди.