Один зі службовців канатної дороги готувався зачинити двері своєї будівлі, коли побачив, як я біжу до неї з усіх ніг. Він притримав для мене двері відчиненими й показав усередину.
– Останній рейс сьогодні, – застеріг мене він. – Раджу вам поквапитися.
Віконечко каси вже готувалися зачинити, коли я купив останній квиток і поквапливо приєднався до гурту з чотирьох осіб, які чекали біля входу до кабіни. Я не звернув уваги на їхній одяг, доки службовець не відчинив дверцята й не запросив їх заходити. Священики.
– Канатну дорогу збудували для Всесвітньої виставки, і під час її будівництва були застосовані найостанніші досягнення сучасної техніки. У будь-який момент подорожі її безпека абсолютно гарантована. Як тільки починається рейс, ці дверцята, які відчиняються лише ззовні, блокуються, щоб уникнути нещасливих випадків або, не доведи, Господи, спроб самогубства. Зрозуміло, що у вашому випадку, вашмосці, такої небезпеки немає…
– Юначе, – урвав його я, – а ви не могли б прискорити свою церемонію, адже скоро ніч.
Службовець подивився на мене неприхильним поглядом. Один зі священнослужителів помітив краплі крові на моїх руках і перехрестився. Службовець продовжив своє розбалакування:
– Ви подорожуватимете в барселонському небі на висоті сімдесят метрів над водами порту, милуючись найефектнішими краєвидами нашого міста звідти, звідки досі ним могли милуватися лише ластівки, чайки та інші створіння, яких Усевишній наділив пір’ям і крилами. Наша подорож триватиме десять хвилин і матиме дві зупинки, одну на центральній вежі порту або, як мені до вподоби її називати, на Ейфелевій вежі Барселони, або на вежі Сан-Жайме, і другу, останню, на вежі Сан-Себастьян. Не затримуючи вашмосцей далі, я хочу побажати вам щасливої подорожі й передати побажання нашої компанії, щоб ви потім повернулися в барселонський порт і захотіли повторити цю поїздку.
Я перший увійшов до кабіни. Коли проходили чотири священики, службовець простяг руку, чекаючи чайових, але жодна монета не впала на його долоню. З видимим розчаруванням він одним поштовхом зачинив дверцята й відвернувся, збираючись узятися за важіль управління. Інспектор Віктор Ґрандес чекав у нього за спиною, добре пом’ятий, але усміхнений, зі своїм посвідченням у руці. Службовець відчинив йому дверцята, і Ґрандес увійшов у кабіну, кивком голови привітавши священиків і підморгнувши мені. Через кілька секунд ми вже пливли в порожнечі.
Кабіна ковзала по канату від вежі-терміналу до краю гори. Священики з’юрмилися на одному боці, явно схильні втішатися видовищем вечора, який опускався на Барселону, і цілком знехтувати ту невідому пригоду, що привела туди мене й Ґрандеса. Інспектор повільно наблизився й показав мені пістолет, який тримав у руці. Великі червоні хмари пливли над водами порту. Кабіна канатної дороги занурилася в одну з них, і на мить здалося, ніби ми пірнули у вогненне озеро.
– Ви бували тут раніше? – запитав Ґрандес.
Я кивнув головою.
– Моя дочка обожнює ці подорожі. Раз на місяць вона мене просить, щоб ми проїхалися туди й назад. Трохи дорого, але на це шкодувати грошей не варто.
– За ті гроші, що їх заплатив вам за мене старий Відаль, ви, звичайно ж, можете катати свою дочку щодня, якщо вам захочеться. Задовольніть мою цікавість. У яку суму він мене оцінив?
Ґрандес усміхнувся. Кабіна вийшла з великої червоної хмари, і ми зависли в порожнечі над гаванню порту, над темними водами, у яких віддзеркалювалися вогні міста.
– П’ятнадцять тисяч песет, – відповів він, поляпавши по білому конверту, який виглядав із кишені його пальта.
– Мабуть, я маю всі підстави пишатися. Людей убивають і за два дуро. Чи входить у цю ціну зрада двох своїх людей?
– Я хотів би вам нагадати, що з нас двох убивали людей тільки ви.
На цей момент четверо священнослужителів уже дивилися на нас, приголомшені й нажахані, зовсім забувши про чари запаморочення голів від пташиного польоту над містом. Ґрандес скинув на них неуважним поглядом.