Кілька людей із кварталу вже зібралися на вулиці, побачивши, як перші омахи полум’я вислизнули з вікон. Ніхто не звернув на мене уваги, коли я віддалявся вниз вулицею. Незабаром я почув, як вибухнули вікна кабінету й, обернувшись, побачив, що вогонь із ревом обіймає розу вітрів у вигляді дракона.
Незабаром я вже був біля бульвару Борна – ішов проти потоку городян, які бігли, задерши голови й втупивши погляди у яскраве вогнище, що облизувало своїми червоними язиками чорне склепіння неба.
Того вечора я востаннє відвідав книгарню «Семпере та син». Табличка «Зачинено» висіла на дверях, але, підійшовши, я побачив, що всередині ще горить світло й Ізабелла стоїть за прилавком сама-одна, утупивши погляд у грубу книгу рахунків, яка, судячи з виразу її обличчя, повідомляла, що стара книгарня доживає свої останні дні. Проте, бачачи, як вона кусає олівець і чухає собі кінчик носа вказівним пальцем, я зрозумів, що, поки Ізабелла буде тут, книгарня не зникне. Присутність дівчини врятує її, як урятувала мене. Я не наважився порушити цю мить і стояв там, дивлячись на неї й намагаючись, щоб вона не помітила моєї присутності, усміхаючись у душі. Зненацька, ніби прочитавши мої думки, вона підняла погляд і побачила мене. Я підняв руку, вітаючи її, і побачив, що, попри всі її зусилля стримати сльози, вони наповнили її очі. Вона згорнула книгу й вибігла з-за прилавка, щоб відчинити мені двері. Вона дивилася на мене так, ніби не могла повірити, що це я.
– Той чоловік сказав, що ви втекли… що ми більше ніколи вас не побачимо.
Я зрозумів, що Ґрандес приходив до неї.
– Я хочу, щоб ви знали: я не повірила жодному його слову, – сказала Ізабелла. – Я зараз покличу…
– У мене дуже мало часу, Ізабелло.
Вона подивилася на мене розгубленим поглядом.
– То це правда?
Я кивнув головою. Ізабелла проковтнула слину.
– Я ж вам казала, що не люблю прощатися.
– Я також. Тому я прийшов не прощатися. Я прийшов повернути дещо з того, що мені не належить.
Я дістав примірник «Кроків у небо» і подав їй.
– Ця книжка ніколи не повинна була покинути вітрину з особистою колекцією сеньйора Семпере.
Ізабелла взяла її й, побачивши кулю, яка застрягла між сторінками й була досі там, подивилася на мене, не сказавши нічого. Тоді я дістав білий конверт із п’ятнадцятьма тисячами песет, за які старий Відаль намагався купити мою смерть, і поклав його на прилавок.
– А це плата за всі ті книжки, які старий Семпере подарував мені за всі роки нашого знайомства.
Ізабелла відкрила конверт і порахувала гроші, здивована.
– Я не знаю, чи можу їх прийняти…
– Тоді вважай, що це мій подарунок на твоє майбутнє весілля.
– А я ж так сподівалася, що це ви поведете мене до вівтаря, хай навіть у ролі весільного батька.
– Ніщо не подарувало б мені більшої радості.
– Але вам треба покинути місто.
– Так.
– Назавжди.
– На певний час.
– А якби і я поїхала з вами?
Я обняв її й поцілував у чоло.
– Хоч би куди я подався, ти завжди будеш зі мною, Ізабелло. Завжди.
– Мені вас дуже бракуватиме.
– Я знаю.
– Ви дозволите мені принаймні провести вас до поїзда чи куди там?
Я надовго замислився, проте не знайшов у собі мужності відмовитися від цих кількох останніх хвилин, проведених у її товаристві.
– Аби я могла переконатися, що ви справді поїхали і я звільнилася від вас назавжди, – додала вона.
– Гаразд, хай буде так.
Ми повільно спускалися бульваром Рамбла, Ізабелла тримала мене під руку. Коли ми наблизилися до вулиці Арко-дель-Театро, то звернули в темний провулок, який перетинав квартал Раваль.