Протягом місяців я писав цю історію. Знову побачив обличчя свого батька, знову працював хлопчиком на побігеньках у редакції «Голосу індустрії», мріючи коли-небудь позмагатися з великим Педро Відалем. Знову вперше побачив Крістіну Саньєр і знову увійшов у будинок із вежею, щоб поринути у світ божевілля, який поглинув Дієґо Марласку. Я писав від півночі до світанку без перепочинку, почуваючись живим уперше по тому, як утік із міста.
Лист прийшов в один із червневих днів. Листоноша підсунув його мені під двері, коли я спав. Лист був адресований містерові Рочестеру, а на зворотній адресі було просто написано: «Книгарня “Семпере та син”, Барселона». Протягом кількох хвилин я ходив хатиною, не наважуючись його розпечатати. Нарешті вийшов і сів на березі моря, щоб там його прочитати. У конверті був невеличкий лист і ще один, менший конверт. На другому конверті, який здавався давнім, було написано одне слово – Давидові – каліграфічним почерком, що досі був мені знайомий, попри всі ті роки, протягом яких я її не бачив.
У листі Семпере-син розповів мені, що Ізабелла й він після кількох років бурхливих заручин, які кілька разів уривалися, зрештою одружилися 18 січня 1935 року в церкві Святої Анни. Їх обвінчав, усупереч усім сподіванням, дев’яносторічний священик, який виголосив прощальну промову на похороні старшого Семпере і який, попри всі намагання та зусилля єпископату, уперто відмовлявся померти й далі робив усе по-своєму. Через рік, за кілька днів до того як вибухнула громадянська війна, Ізабелла народила хлопчика, який тепер носить ім’я Даніель Семпере. У жахливі роки війни їм довелося пережити чимало труднощів, і незабаром по тому, як війна закінчилася, під час того чорного й клятого миру, який отруїв небо й землю назавжди, Ізабелла захворіла на холеру й померла на руках у свого чоловіка на тому поверсі над книгарнею, де вони мешкали. Її поховали на горі Монтжуїк у той день, коли Даніелеві виповнилося чотири роки, під зливою, яка тривала два дні й дві ночі, і коли малий запитав у батька, чи то небо плаче, він не зміг здобутися на голос, щоб відповісти.
У конверті, на якому було написане моє ім’я, був лист, що його Ізабелла написала мені в останні дні свого життя – вона примусила чоловіка заприсягтися, що той надішле його мені, як тільки довідається про місце мого перебування.
Любий Давиде!
Іноді мені здається, що я почала писати вам цього листа багато років тому й ніяк не можу його закінчити. Минуло багато часу, відтоді як я вас бачила востаннє, після чого відбулося багато подій, як жахливих, так і дріб’язкових, а проте не було дня, щоб я не згадувала про вас і не запитувала себе, де ви тепер, чи знайшли ви нарешті мир, чи пишете, чи, може, перетворилися на старого буркотуна, чи знайшли кохання й чи пам’ятаєте про нас, про маленьку книгарню «Семпере та син» і про найгіршу помічницю з тих, яких ви будь-коли мали.
Боюся, ви поїхали, так і не навчивши мене писати, бо я не знаю ані як почати, ані якими словами виразити те, що хотіла б сказати вам. Мені хотілося б, аби ви знали, що я була щасливою, що завдяки вам я зустріла чоловіка, якого покохала і який покохав мене, і що разом ми народили сина Даніеля, якому я щодня розповідаю про вас і який наповнив моє життя сенсом, що його не змогли б навіть приблизно пояснити всі книжки світу.
Ніхто про це не знає, але іноді я повертаюся на той мол, на якому стояла й дивилася, як ви від’їжджаєте назавжди, і бувають хвилини, коли я почуваюся дуже самотньою й плекаю надію на те, що ви коли-небудь повернетеся. Якби це сталося, ви переконалися б у тому, що, попри всі труднощі, які нам довелося пережити, книгарня досі відчинена, що місце, на якому стояв дім із вежею, досі порожнє, що всі ті брехні, які розповідали про вас, давно забуті й що цими вулицями тепер ходить безліч людей, чиї душі так заляпані кров’ю, що вони навіть не наважуються згадувати про свої страхітливі злочини, а коли щось і спогадують, то брешуть самі собі, бо не спроможні навіть подивитися на себе в дзеркало. У книгарні ми й далі продаємо ваші книжки, але з-під прилавка, бо вони оголошені аморальними, і в країні тепер повно людей, схильних знищувати й спалювати книжки, а також людей, які люблять їх читати.
Мій чоловік і лікарі докладають усіх зусиль, щоб мене обманути, але я знаю: жити мені залишається зовсім мало. Я знаю, що скоро помру, і, коли ви одержите цього листа, мене вже не буде на світі. Тому я й вирішила вам написати, бо хочу, аби ви знали, що я не боюся й сумую лише тому, що лишаю доброго чоловіка, який наповнив сенсом моє життя, і мого Даніеля самих-одних у світі, що з кожним днем, як мені здається, стає дедалі більше таким, яким ви його уявляли, а не таким, яким я вірила, що він може бути.