Я захотіла вам написати, аби ви знали, що, попри все, я жила й вдячна за той час, який провела тут, я вдячна долі за те, що познайомилася з вами й ми були друзями. Я вирішила вам написати, бо мені хочеться, щоб ви мене пам’ятали, і якщо одного дня матимете когось, як я маю свого маленького Даніеля, щоб ви розповіли йому про мене й щоб завдяки вашим словам я жила завжди.
Я люблю вас.
Ізабелла
Через кілька днів після того, як я одержав цього листа, у мене виникло відчуття, що я не сам на цьому піщаному березі. Про його присутність мене повідомив світанковий вітерець, але я не хотів і не міг утікати. Це сталося одного вечора, коли я сидів і писав перед вікном, чекаючи, пока сонце заховається за обрій. Я почув, як зарипіли дерев’яні дошки молу, і побачив його.
Хазяїн у білому костюмі повільно йшов молом і вів за руку дівчинку років семи-восьми. Я впізнав цю картину відразу – ту стару фотографію, яку Крістіна берегла протягом усього свого життя, не знаючи, звідки вона походить і що на ній зображено. Хазяїн дійшов до кінця молу й став навколішки поруч із дівчинкою. Обоє дивилися, як сонце розливається над океаном нескінченною річкою розплавленого золота. Я вийшов із хатини й пішов на мол. Коли я дійшов до кінця, хазяїн обернувся й усміхнувся мені. На його обличчі не було ані погрози, ані злості, лише тінь смутку.
– Мені вас бракувало, друже мій, – сказав він. – Бракувало наших розмов і навіть наших маленьких дискусій…
– Ви прийшли поквитатися?
Хазяїн усміхнувся й повільно похитав головою.
– Усі ми помиляємося, Мартін. І я не виняток. Я пограбував вас більше, аніж мені хотілося. Я зробив це не тому, що хотів завдати вам болю. Я зробив це зі страху. Зі страху, що вона відірве вас від мене, від нашої роботи. Я помилився. Мені знадобилося багато часу, щоб це зрозуміти, але якщо я щось і маю, то це час.
Я пильно подивився на нього. Хазяїн, як і я, не постарів бодай на один день.
– Тоді чому ви прийшли?
Хазяїн стенув плечима.
– Я прийшов попрощатися з вами.
Він перевів погляд на дівчинку, яку тримав за руку і яка дивилася на мене з цікавістю.
– Як тебе звати? – запитав я.
– Її звати Крістіна, – сказав хазяїн.
Я подивився їй у вічі й кивнув головою. Відчув, як у мене холоне кров. Риси лише вгадувалися, але погляд неможливо було не впізнати.
– Крістіно, привітай мого друга Давида. Віднині ти житимеш із ним.
Я обмінявся поглядами з хазяїном, але не сказав нічого. Дівчинка подала мені руку так, ніби репетирувала цей рух тисячу разів, і засоромлено засміялася. Я нахилився й пригорнув її до себе.
– Привіт, – прошепотіла вона.
– Дуже добре, Крістіно, – схвально промовив хазяїн. – А що ще ти маєш сказати?
Дівчинка кивнула головою, раптово пригадавши.
– Мені сказали: ви вмієте створювати оповідання й казки.
– І то найкращі, – докинув хазяїн.
– Ви створите одну для мене?
Я завагався на кілька секунд. Дівчинка з тривогою подивилася на хазяїна.
– Мартін? – промурмотів хазяїн.
– Звичайно, – сказав я нарешті. – Я створю для тебе всі ті казки, які ти в мене попросиш.
Дівчинка всміхнулася й, підійшовши до мене, цмокнула мене в щоку.
– Чому б тобі не піти на пляж і не почекати там, поки я попрощаюся зі своїм другом, Крістіно? – сказав хазяїн.
Крістіна кивнула головою й повільно відійшла, за кожним кроком обертаючи голову й усміхаючись. Поруч мене уста хазяїна, які завжди здавалися мені проклятими, шепотіли лагідні слова:
– Я вирішив повернути вам те, що ви любили найбільше й що я у вас відібрав. Я хочу, щоб протягом певного часу ви побували на моєму місці й відчули те, що відчуваю я: щоб ви не постаріли на жоден день і побачили, як виросте Крістіна, щоб ви закохалися в неї знову й побачили, як вона постаріє біля вас і як помре на ваших руках. Це буде моє благословення й моя помста.
Я заплющив очі, внутрішньо не погоджуючись.
– Це неможливо. Неможливо, щоб вона стала тією самою.
– Це залежатиме лише від вас, Мартін. Я передаю її вам як чисту сторінку. Ця історія належить уже не мені.
Я почув, як його кроки віддаляються, і, коли розплющив очі, хазяїна поруч уже не було. Крістіна, стоячи біля молу, дивилася на мене стурбованим поглядом. Я всміхнувся їй і повільно підійшов до неї із сумнівом у душі.
– А де сеньйор? – запитала вона.
– Він пішов.
Крістіна розглянулася навкруги – нескінченний пляж в обох напрямках був безлюдний.
– Назавжди?
– Назавжди.