Крістіна всміхнулася й сіла біля мене.
– Мені приснилося, що ми будемо друзями, – сказала вона.
Я подивився на неї й кивнув головою.
– А ми і є друзями. Ми завжди ними були.
Вона засміялася й узяла мене за руку. Я показав їй на сонце, що опускалося в море, і Крістіна подивилася на нього зі слізьми на очах.
– Я згадаю про все це одного дня? – запитала вона.
– Одного дня ти про все згадаєш.
І тоді я зрозумів, що кожну хвилину з того життя, яке нам судилося прожити вдвох, я присвячу тому, щоб зробити її щасливою, щоб залагодити ту шкоду, яку я їй заподіяв, і щоб повернути їй те, чого ніколи не зміг їй дати. Ці сторінки будуть нашою пам’яттю, аж поки останній подих вилетить із неї в моїх обіймах, і я понесу її в море, туди, де розбиваються хвилі, щоб назавжди пірнути з нею під воду й нарешті втекти до того місця, де ані небо, ані пекло ніколи не зможуть нас знайти.