Любий Давиде!
Я хотів би першим привітати вас із новим етапом у вашій творчості. Я з величезною втіхою прочитав перші частини вашого роману «Місто проклятих». Сподіваюся, що мій маленький подарунок буде для вас приємним.
Я знову висловлюю вам свій захват і своє бажання, щоб одного дня наші стежки перетнулися. Переконаний, що так рано чи пізно буде, я залишаюся вашим відданим другом і читачем.
Андреас Кореллі
Маленьким подарунком був той самий примірник «Великих сподівань», який сеньйор Семпере подарував мені, коли я був дитиною, той самий, який я потім йому повернув, щоб мій батько його не знайшов, і той самий, який, коли я хотів купити його за будь-яку ціну, був комусь проданий лише за кілька годин до моєї появи. Я подивився на цей оправлений стосик паперу, що не так давно вміщував для мене всю чарівність і все сяйво світу. На обкладинці досі можна було помітити відбитки моїх дитячих пальців, заплямлених кров’ю.
– Дякую, – промурмотів я.
Сеньйор Семпере начепив окуляри й став роздивлятися книжку. Він поклав її на клапоть тканини, яким був застелений письмовий стіл у задній кімнаті його книгарні, і нахилив флексор настільної лампи, щоб пучок світла падав на книжку. Його експертний аналіз тривав кілька хвилин, протягом яких він зберігав благочестиву мовчанку. Я спостерігав, як він гортає сторінки, нюхає їх, погладжує папір і спинку оправи, зважує книжку на одній долоні, а потім на другій і нарешті згортає палітурку й крізь лупу роздивляється відбитки сухої крові, що їх мої пальці залишили там дванадцять або тринадцять років тому.
– Неймовірно, – мовив він, скидаючи окуляри. – Це та сама книжка. Як, ти кажеш, вона потрапила до твоїх рук?
– Я й сам не знаю. Сеньйоре Семпере, вам щось відомо про французького видавця, якого звати Андреас Кореллі?
– Його прізвище здається мені радше італійським, ніж французьким, хоч ім’я Андреас схоже на ім’я грека…
– Його видавництво в Парижі. «Едисьйон де ла Люм’єр».
Семпере замислився на кілька хвилин із виразом сумніву на обличчі.
– Боюся, я вперше чую про це видавництво. Я запитаю в Барсело, який усе знає, цікаво, що він мені скаже.
Ґуставо Барсело був одним зі старійшин корпорації книгарів старої Барселони, і його енциклопедична обізнаність була не менш легендарною, аніж його вдача, досить-таки шкарубка й педантична. Серед книгарів існувало прислів’я, що коли ти в чомусь сумніваєшся, то запитай у Барсело. У цю мить з’явився син Семпере, хоч і старший на два чи три роки від мене, досі такий сором’язливий, що іноді здавався невидимим. Він зробив знак своєму батькові.
– Тату, там прийшли по замовлення, яке ви, схоже, прийняли.
Книгар ствердно кивнув і подав мені грубу й обтріпану книгу.
– Тут останній каталог європейських видавців. Якщо хочеш, подивися, чи не знайдеш ти тут чогось, а я поки що обслужу покупця, – сказав він мені.
Семпере повернувся до прилавка, а я залишився сам-один у підсобному приміщенні книгарні, марно шукаючи в довіднику видавництво «Едисьйон де ла Люм’єр». Гортаючи каталог, я чув його розмову з жінкою, чий голос видався мені знайомим. Я почув, як у розмові згадали Педро Відаля, і вирішив подивитися, хто там прийшов.
Крістіна Саньєр, дочка шофера й секретарка мого наставника, переглядала цілий стосик книжок, які Семпере заносив до свого списку проданої літератури. Побачивши мене, дівчина чемно всміхнулася, але я був переконаний, що вона мене не впізнала. Семпере підняв очі й, побачивши мій розгублений погляд, швидко оцінив ситуацію.
– Ви знайомі, чи не так? – запитав він.
Крістіна звела брови, здивована, і знову подивилася на мене, неспроможна пригадати, хто я такий.
– Я Давид Мартін, – нагадав їй я. – Друг дона Педро.
– А й справді, – сказала вона. – Добрий день.
– Як ваш батько? – запитав я, не знаючи, що ще сказати.
– Дуже добре. Він чекає мене за рогом вулиці, у машині.
Семпере, який не пропустив жодного слова з нашої розмови, втрутився:
– Сеньйорита Саньєр прийшла по книжки, які замовив Відаль. А вони трохи заважкі, то чи не будете ви такі ласкаві й не допоможете їй віднести їх до машини?