– Твій батько був добрий чоловік, – сказав я. – Добрий друг.
Крістіна кивнула головою з усмішкою, але я побачив, що її очі наповнилися слізьми.
– Проте в кінці він уже нічого не пам’ятав. Були дні, коли він плутав мене з моєю матір’ю й просив у мене прощення за ті роки, коли сидів у в’язниці. Потім, протягом багатьох тижнів, він уже не усвідомлював, де він є. З часом самотність оселяється в людині й уже не покидає її.
– Я тебе розумію, Крістіно.
– В останні дні мені здалося, що йому стало краще. Він почав дещо пригадувати. Я привезла із собою альбом із фотографіями, який у нас був, і стала знову навчати його, хто є хто. Там є одне давнє фото, зняте на віллі «Геліус», де ти й він сидите в автомобілі. Ти сидиш за кермом, а він навчає тебе водити машину. Обидва смієтеся. Хочеш побачити цю світлину?
Я не знав, чи хочу її побачити, але не наважився урвати цей момент.
– Звісно, хочу…
Крістіна пішла шукати альбом у своїй валізці й повернулася з маленькою книгою в шкіряній оправі. Вона сіла поруч зі мною й почала гортати сторінки, заповнені старими фотографіями, вирізками з газет і поштовими листівками.
– Поглянь-но, ось де ти.
Я подивився на фотографію й пригадав той літній день, коли Мануель посадив мене в ту першу машину, яку купив Відаль, і став навчати мене елементарних правил водіння. Після того ми виїхали на вулицю Панами й на швидкості близько п’яти кілометрів на годину, що здалася мені карколомною, бо я був за кермом, доїхали аж до проспекту Пірсона й повернулися.
«Ви створені для того, щоб стати асом водіння машин, – сказав мені тоді Мануель. – Якщо одного дня ви зазнаєте краху в письменстві, то зробите собі кар’єру на автомобільних дорогах».
Я всміхнувся, згадавши про ту мить, яку вважав утраченою навіки. Крістіна подала мені альбом.
– Візьми його. Мій батько хотів, щоб він зберігався в тебе.
– Він твій, Крістіно. Я не можу взяти його.
– Я також хочу, щоб він зберігався в тебе.
– Тоді нехай він лежить тут доти, доки не надумаєш забрати його.
Я став гортати сторінки альбому, дивлячись на обличчя, які впізнавав, і на ті, яких ніколи не бачив. Так, я побачив там весільне фото Мануеля Саньєра та його дружини Марти, на яку Крістіна була дуже схожа; зняті у фотостудіях портрети її дядьків і тіток, бабусь і дідів; побачив фотографію однієї з вулиць у кварталі Раваль, якою йшов хресний хід, і фотографію лазень Святого Себастьяна на пляжі Барселонета. Мануель колекціонував старі поштівки Барселони й вирізки з журналів; на одній із них був зображений юний Відаль у дверях готелю «Флорида» на вершині гори Тібідабо, а на другій – теж він попідруч із якоюсь сліпучою красунею в одному із салонів казино «Равасада».
– Твій батько дуже шанував дона Педро.
– Він завжди мені казав, що ми всім завдячуємо йому, – відповіла Крістіна.
Я помандрував далі сторінками пам’яті бідолашного Мануеля, поки не натрапив на сторінку з фотографією, не схожою на всі інші. На ній була знята дівчинка віком вісім чи дев’ять років, яка йшла невеличким дерев’яним молом, що заходив углиб осяйної поверхні моря. Вона трималася за руку дорослого чоловіка в білому костюмі, чия постать була почасти обрізана рамкою. У кінці молу було видно маленький човен із вітрилом, а далі – нескінченний обрій, за який ховалося сонце. Дівчинкою, знятою зі спини, була Крістіна.
– Це моя улюблена, – прошепотіла Крістіна.
– Де її було знято?
– Я не знаю. Не пам’ятаю ні того місця, ні той день. І не певна, що цей чоловік – мій батько. У мене таке враження, ніби того моменту ніколи не існувало. Уже багато років тому я вперше побачила цю фотографію в батьковому альбомі й ніколи не могла зрозуміти, що вона означає. Так, ніби вона хоче мені щось сказати.
Я перегорнув іще кілька сторінок. Крістіна розповідала мені, хто є хто.
– Поглянь, це я в чотирнадцять років.
– Я бачу.
Крістіна подивилася на мене зі смутком.
– Ти про мене не думав? – запитала вона.
Я стенув плечима.
– Ти ніколи не зможеш мені простити.
Я далі гортав альбом, щоб не дивитися їй у вічі.
– Ти нічим не завинила переді мною, щоб я мав тобі прощати.
– Подивися на мене, Давиде.
Я згорнув альбом і виконав її прохання.
– Ти брешеш, – сказала вона. – А я про тебе думала. Я думала про тебе щодня, але думала й про те, що не маю права про тебе думати.
– Чому?
– Бо наші життя нам не належать. Ані моє життя, ані життя мого батька, ані твоє…
– Усе належить Відалеві, – сказав я з гірким смутком у голосі.
Крістіна повільно взяла мою долоню й піднесла до губ.
– Сьогодні ні, – прошепотіла вона.
Я знав, що втрачу її, як тільки мине ця ніч і біль та самотність, які терзали її зсередини, трохи вляжуться. Я знав, вона має слушність, і не тому, що казала правду, а тому, що в глибині душі обоє ми так вважали й завжди вважатимемо. Ми заховалися, наче злодії, в одній із кімнат, не наважившись навіть запалити свічку, не сміючи розтулити рота й щось сказати. Я роздягнув її дуже повільно, обціловуючи їй шкіру й знаючи, що більше ніколи так не робитиму. Крістіна віддалася мені з якоюсь розпачливою люттю й цілковитим самозабуттям і, коли втома нарешті здолала нас, заснула в моїх обіймах, не маючи потреби щось казати. Я змагався зі сном, смакуючи тепло її тіла й думаючи, що, якщо завтра смерть прийде по мене, я зустріну її з миром. Я ніжно гладив Крістіну в темряві, слухаючи, як за стінами будинку гроза та буря віддаляються від Барселони, розуміючи, що втрачу її, але також знаючи, що протягом кількох хвилин ми належали одне одному й нікому більше.