На протилежній сторінці деяких із газет були також надруковані коротенькі, обсягом на шпальту або дві, рецензії на роман такого собі Давида Мартіна. Найприязніша з них починалася так: «Твір початківця Давида Мартіна, написаний досить-таки вульгарним стилем, під назвою “Кроки в небо”, з першої сторінки свідчить про цілковиту відсутність у його автора як таланту, так і будь-якого творчого ресурсу». У другій стверджувалося, що «початківець Мартін намагається наслідувати маестро Педро Відаля, проте без найменшого успіху». Остання, яку я знайшов у собі терпіння прочитати, опублікована в «Голосі індустрії», починалася з короткого вступного абзацу, надрукованого жирним шрифтом, де говорилося: «Давид Мартін, нікому не відомий новачок у літературі, мабуть, редактор газетних оголошень, судячи з його безпорадного стилю, здивував нас тим, що можна назвати найгіршим літературним дебютом року».
Я залишив на столі газети та замовлену каву і, спускаючись бульваром Рамбла, дійшов до контори Баридо та Есковільяса. Дорогою проминув чотири чи п’ять книгарень, усі прикрашені незліченною кількістю примірників роману Відаля. У жодній із них я не побачив жодного примірника своєї книжки. У кожній із них повторився той самий епізод, який я пережив у книгарні «Каталонія».
– Розумієте, я не знаю, що сталося, бо книжку мали доставити позавчора, але видавець повідомив, що весь наклад у нього вичерпався, і він не знає, коли надрукує книжку ще. Якщо залишите мені своє прізвище й телефон, то я зможу вас попередити, коли книжка надійде… Ви запитували в «Каталонії»? Якщо навіть у них немає…
Двоє компаньйонів зустріли мене з відверто похоронним виглядом. Баридо сидів за своїм письмовим столом і грався авторучкою, а Есковільяс, стоячи за його спиною, просвердлював мене поглядом. Отрута зайняла вичікувальну позицію, сівши біля мене в кріслі.
– Ви навіть уявити собі не можете, як я вам співчуваю, сеньйоре Мартін, – почав Баридо. – Проблема ось у чому: книгарі зробили нам замовлення, спираючись на рецензії, які з’явилися в газетах, ви мене не запитуйте, звідки й чому. І якщо ви зазирнете на наш склад, то побачите, що там лежать три тисячі примірників вашого роману, які померли, ще й не народившись.
– І забравши купу грошей, які ми витратили, щоб їх надрукувати, – додав Есковільяс відверто ворожим тоном.
– Я зайшов до складу, перш ніж прийти сюди, і з’ясував, що вони одержали тільки триста примірників. Завідувач сказав мені, що більше не друкували.
– Це брехня, – заявив Есковільяс.
Баридо урвав його примирливим тоном:
– Пробачте моєму компаньйонові, Мартін. Повірте, ми, як і ви, і навіть більше, ніж ви, обурені тим ганебним цькуванням, якому місцева преса піддала книжку, до якої всі ми в цьому видавництві поставилися зі щирим захватом, але я просив би вас зрозуміти, що, попри нашу глибоку віру у ваш талант, у цьому випадку ми зв’язані по руках і ногах тією недоброзичливою атмосферою, яку створили злостиві відгуки преси. Але не занепадайте духом, Рим також був збудований не за два дні. Ми докладемо всіх можливих зусиль, щоб вивести ваш твір на ту орбіту, на яку він заслуговує своїми високими літературними перевагами…
– Накладом у триста примірників.
Баридо зітхнув, прикро вражений моєю недовірою.
– Ми надрукували п’ятсот, – уточнив Есковільяс. – Двісті вчора забрали Барсело й Семпере; вони приходили сюди власною персоною. Решту ми віддамо під час сеансу наступного обслуговування, бо не могли взяти участь у цьому, оскільки конфліктна ситуація нових надходжень була невигідною для нас. Якби ви потурбувалися про те, щоб зрозуміти наші проблеми, і не були таким егоїстом, усе чудово залагодилося б.
Я подивився на них трьох недовірливим поглядом.
– Тільки не кажіть мені, що ви на цьому й зупинитеся.
Баридо подивився на мене з глибоким співчуттям у погляді.
– А що ми маємо робити, друже мій? Ми всім пожертвували заради вас. Тепер і ви допоможіть нам трохи.
– Якби ви принаймні написали таку книжку, як ваш друг Відаль, – сказав Есковільяс.
– Ото справді роман, – підтвердив Баридо. – Це визнає навіть «Голос індустрії».