– Не будемо про це.
– Ідеться про тих двох сучих синів? Баридо й крадія трупів?
– Забудьте про все, доне Педро. Як ви вже мені пояснили, в усьому винен я. І ніхто більше.
Метрдотель наблизився із запитанням у погляді. Я не дивився в меню й не думав цього робити.
– Те, що звичайно, для двох, – сказав дон Педро.
Метрдотель відійшов із шанобливим поклоном. Відаль дивився на мене таким поглядом, ніби я був небезпечним звіром, замкненим у клітці.
– Крістіна не змогла прийти, – сказав він. – Я приніс книжку, щоб ти зробив для неї дарчий напис.
Він поклав на стіл примірник «Кроків у небо», загорнутий у червоний папір із товарним знаком книгарні «Семпере та син», і посунув його до мене. Я не зробив руху, щоб його взяти. Відаль зблід. Весь його запал і виправдувальний тон його мови відступили. «Час завдати удару шпагою», – подумав я.
– Скажіть мені нарешті те, що ви маєте сказати, доне Педро. Я вас не вкушу.
Відаль випив своє вино одним ковтком.
– Я маю сказати тобі дві речі. Вони тобі не сподобаються.
– Я вже починаю звикати.
– Одна з них стосується твого батька.
Я відчув, як гірка посмішка скривила мені губи, ніби я щойно проковтнув отруту.
– Я хотів сказати тобі про це давно, але подумав, що користі тобі з того не буде. Ти подумаєш, що я мовчав із боягузтва, але я готовий присягтися тобі чим завгодно…
– Переходьте до суті, – урвав його я.
Відаль зітхнув.
– У ту ніч, коли помер твій батько…
– …коли його вбили, – поправив я крижаним тоном.
– То була помилка. Смерть твого батька була помилкою.
Я дивився на нього, нічого не розуміючи.
– Ті люди полювали не на нього. Вони помилилися.
Я пригадав погляди тих трьох бандитів у туманній темряві, запах пороху й кров батька, яка просочувалася крізь мої пальці, зовсім чорна.
– Вони хотіли вбити мене, – сказав Відаль тонким голосом. – Давній компаньйон мого батька довідався, що його дружина і я…
Я заплющив очі й почув, як десь усередині в мене вибухає чорний сміх. Мого батька вбили пострілами з пістолетів за розпусні гріхи великого Педро Відаля.
– Скажи що-небудь, будь ласка, – попросив Відаль.
Я розплющив очі.
– А друга річ, про яку ви хотіли мені сказати?
Я ще ніколи не бачив Відаля наляканим. А тепер я виразно відчував його страх.
– Я попросив Крістіну вийти за мене заміж.
Тривала мовчанка.
– Вона дала згоду.
Відаль опустив погляд. Один з офіціантів підійшов із тацею. Він поставив страву на стіл і побажав нам доброго апетиту. Відаль не наважився подивитися на мене знову. Страва вистигала на тарелі. Через кілька хвилин я взяв примірник «Кроків у небо» і пішов.
Того вечора я вийшов із «Мезон доре» і зловив себе на тому, що йду бульваром Рамбла із примірником «Кроків у небо» в руці. Мірою того як я наближався до рогу, звідки відходила вулиця Кармен, руки мені все більше тремтіли. Я зупинився перед вітриною ювелірної крамниці Баґеса, удаючи, ніби роздивляюся золоті медальйони у формі фей та квітів, поцятковані рубінами. Бароковий розкішний фасад універмагу «Ель Індіо» був лише за кілька метрів звідти, і кожен міг би подумати, що йдеться про великий базар, де продаються всілякі дивовижі та небачені чудеса, а не про магазин тканин та одягу. Я наблизився туди дуже повільно й зайшов у вестибюль, звідки відчинялися двері до універмагу. Я знав, що вона не впізнає мене, що, можливо, я й сам її не впізнаю, але, навіть знаючи все це, затримався хвилин на п’ять, перш ніж увійти. Коли нарешті увійшов, серце в мене лунко калатало, а на долонях виступив піт.
Попід стінами тяглися полиці з рулонами тканин усіх різновидів, а на столах продавці, озброєні вимірювальними стрічками та спеціальними ножицями, що висіли в них за поясом, показували шляхетним дамам, що прийшли сюди в супроводі служниць та швачок, дорогі тканини з таким виглядом, ніби йшлося про якісь дорогоцінні матеріали.
– Я можу допомогти вам у чомусь, кабальєро?
Це був гладкий чоловік із тонким голосом у фланелевому костюмі, що, здавалося, міг вибухнути в будь-яку мить, усіявши всю крамницю летючими клаптями тканин. Він дивився на мене поблажливим поглядом та з усмішкою, чи то силуваною, чи ворожою.
– Ні, – процідив я крізь зуби.
І тоді я побачив її. Моя мати спускалася сходами з оберемком клаптів у руках. На ній була біла блузка, і я відразу її впізнав. Вона трохи поповніла, а її обличчя, що трохи розпливлося, мало той вираз, якого надають людині буденність та розчарування. Продавець, розгніваний, щось говорив мені далі, але я тепер майже не чув його голосу. Я бачив тільки, як вона наближається, повертає й зупиняється за прилавком майже переді мною. На якусь секунду вона поглянула на мене й, побачивши, що я на неї дивлюся, усміхнулася мені з якимсь дивним слухняним виразом, як усміхаються клієнтові або хазяїнові, і відразу стала робити свою роботу. У горлі мені утворився такий клубок, що я ледве зміг розтулити губи, щоб примусити замовкнути продавця, і мав докласти великих зусиль, щоб примусити себе обернутися й піти до виходу зі слізьми на очах. Вийшовши на вулицю, я перейшов на протилежний бік і зайшов до кав’ярні. Сів за стіл біля вікна, звідки міг бачити двері «Ель Індіо», і став чекати.