Через дві хвилини син книгаря повернувся з паперовою сумкою, у якій були всі найкращі продукти місцевої булочної. Він подав мені її, і я вибрав там бріош, який за інших обставин привабив би мене не більше, аніж зад хористки.
– Їж, – наказав Семпере.
Я слухняно з’їв бріош. Потроху мені ставало краще.
– Схоже, ви оживаєте, – зауважив син.
– Це хвороба, якої не вилікуєш булкою, купленою на розі…
У цю мить ми почули дзвінок у дверях. До книгарні увійшов покупець, і за знаком батька Семпере-син пішов обслужити його. Книгар залишився біля мене, стиснувши мій зап’ясток, щоб виміряти пульс.
– Сеньйоре Семпере, ви пам’ятаєте, як багато років тому сказали, що, коли мені треба буде врятувати книжку, врятувати її по-справжньому, щоб я прийшов до вас?
Семпере подивився на книжку, яку я дістав із кошика для використаного паперу, куди її вкинула моя мати, а тепер тримав у руках.
– Дай мені п’ять хвилин.
Почало смеркатися, коли ми пішли бульваром Рамбла разом із людьми, які вийшли прогулятися в цей гарячий і вологий вечір. Віяв легенький, майже непомітний вітерець, і всі вікна були широко розчинені, люди повиходили на балкони й дивилися, як ковзають силуети під небом, забарвленим у бурштиновий колір. Семпере йшов легкою ходою і не стишив її доти, доки ми не побачили огорнутий густими тінями портик на початку вулиці Арк-дель-Театре. Перш ніж увійти під портик, він подивився на мене дуже врочистим поглядом і сказав:
– Давиде, про те, що ти зараз побачиш, не можна розповідати нікому, навіть Відалю. Нікому.
Я ствердно кивнув головою, заінтригований серйозністю та таємничістю книгаря, і пішов слідом за Семпере вузькою вулицею, схожій на ущелину між темними, напівобваленими будівлями, що, здавалося, понахилялися, наче кам’яні верби, затуляючи небо, на тлі якого проступали обриси пласких дахів і терас. Незабаром ми підійшли до величезних дерев’яних дверей, що, здавалося, заступали вхід до старого собору, який іще років сто тому опустився на дно болота. Семпере зійшов на дві сходинки до дверей і взяв бронзовий молоток, зроблений у формі усміхненого чорта. Тричі вдарив по дверях і відступив назад до мене, чекаючи.
– Про те, що ти зараз побачиш, не можна розповідати…
– …нікому. Навіть Відалю. Нікому.
Семпере з дуже серйозним виразом кивнув. Ми чекали хвилини дві, поки почувся скрегіт, схожий на скрегіт ста водночас відсовуваних засувів. Двері прочинилися з глухим гуркотом, і в них з’явилося обличчя чоловіка середнього віку з ріденьким волоссям, із хижим виразом і проникливим поглядом.
– Нас було мало, але прийшов Семпере – для розмаїття, – сказав він. – Кого ти мені привів сьогодні? Ще одного інваліда літератури, який не хоче женитися, бо воліє жити зі своєю матір’ю?
Семпере пустив повз вуха це саркастичне привітання.
– Давиде, це Ісак Монфорт, сторож цього місця й чоловік, який заслуговує на глибоку симпатію. Стався з великою увагою до всього, що він тобі скаже. Ісаку, це Давид Мартін, мій добрий друг, письменник, людина, якій я довіряю.
Чоловік, названий Ісаком, подивився на мене згори вниз без особливого ентузіазму, потім обмінявся поглядом із Семпере.
– Письменник ніколи не заслуговує на довіру. До речі, ти добре пояснив йому правила?
– Лише сказав йому, що нікому не можна розповідати про те, що він тут побачить.
– Це найперше й найважливіше правило. Якщо він його не виконає, я сам скручу йому шию. Він просякнутий нашим духом?
– На всі сто відсотків.
– Тоді ходімо, – сказав Ісак, показуючи мені, щоб я увійшов.
– Я прощаюся тепер, Давиде, і залишаю тебе з Ісаком. Тут безпечно й надійно.
Я зрозумів, що Семпере мав на увазі книжку, а не мене. Він міцно мене обняв, а тоді зник у темряві. Я переступив поріг, і чоловік, названий Ісаком, потягнув за важіль на внутрішньому боці дверей, привівши в дію тисячу механізмів із рейок та блоків, що надійно замкнули двері. Ісак узяв на підлозі світильник і підняв його на рівень мого обличчя.
– У вас поганий вигляд, – сказав він.
– Нетравлення шлунка, – відповів я.
– Від чого?
– Від реальності.
– Ходіть за мною, – розпорядився він.
Ми пішли довгим коридором, на захованих у темряві стінах якого вгадувалися фрески та обриси мармурових сходів. Ми заглибилися в цей палацовий простір, і незабаром попереду замаячив вхід до того, що здавалося великою залою.
– Що ви принесли? – запитав Ісак.
– «Кроки в небо». Роман.
– Досить банальна назва. Не ви його автор?
– Боюся, що я.
Ісак зітхнув, непомітно похитавши головою.
– А що ви написали ще?
– «Місто проклятих», роман у двадцяти семи томах, крім усього іншого.