– Доброго вечора! – гукнув я.
Перш ніж відлуння мого голосу загубилося в глибині коридору, повторюваний звук, який лунав десь у будинку, припинився. Глуха тиша запанувала навколо мене, і потік холодного повітря обвіяв моє обличчя.
– Сеньйоре Кореллі? Це Мартін. Давид Мартін…
Не діставши відповіді, я наважився заглибитися в коридор, який вів усередину будинку. Стіни були обвішані портретами та фотографіями в рамках різного розміру. Пози та одяг зображених на фотографіях людей підказали мені, що принаймні більшість із них були у віці від двадцяти до тридцяти років. Під кожною рамкою містилася невеличка планочка, на якій було написано ім’я сфотографованого та рік, коли зробили фотографію. Я став розглядати ті обличчя, що дивилися на мене з іншого часу. Діти й старі люди, дами й кавалери. Усіх об’єднувала тінь смутку в погляді, якийсь мовчазний заклик. Усі дивилися в камеру з палким бажанням, від якого холонула кров.
– Ви цікавитеся фотографією, друже Мартін? – запитав голос поруч зі мною.
Я мало не підстрибнув від несподіванки. Андреас Кореллі дивився на фотографії, стоячи біля мене, з усмішкою, позначеною виразом смутку. Я не бачив і не чув, як він наблизився, а коли він усміхнувся, у мене мороз пішов поза шкірою.
– Я думав, ви не прийдете.
– Я також.
– Тоді дозвольте запросити вас на келих вина, за яким ми відсвяткуємо наші помилки.
Я пішов за ним до великої зали з широкими вікнами, що виходили на той бік, де було місто. Кореллі запросив мене сісти в крісло й наповнив два келихи з пляшки, яка стояла на столі. Подав мені келих і сів у крісло навпроти мене.
Я пригубив вино. Воно було чудове. Я випив його майже одним ковтком і відчув, як тепло, що влилося мені в горло, розслабило мої нерви. Кореллі понюхав свій келих і подивився на мене зі спокійною й приязною усмішкою.
– Ви мали рацію, – сказав я.
– Я майже завжди маю рацію, – відповів Кореллі. – Це звичка, яка, проте, рідко дарує мені якесь задоволення. Іноді я думаю: ніщо не дарувало б мені такої радості, як знати напевне, що я помилився.
– Цього неважко досягти. Запитайте мою думку. Я помиляюся завжди.
– Ні, я так не думаю. Мені здається, ви бачите речі так само чітко, як і я, і це теж не дарує вам ніякого задоволення.
Я слухав його, і мені спало на думку, що в цю мить я міг би відчути якесь задоволення лише в тому випадку, якби підпалив цілий світ і згорів разом із ним. Кореллі, ніби прочитавши мої думки, усміхнувся, показавши зуби, і ствердно кивнув головою.
– Я можу допомогти вам, друже мій.
Я сам собі здивувався, коли зловив себе на тому, що уникаю його погляду, і зосередив усю свою увагу на маленькій брошці зі срібним янголом на лацкані його піджака.
– Гарна брошка, – сказав я, показуючи на неї.
– Фамільна реліквія, – відповів Кореллі.
Мені здалося, що для цього вечора ми наговорили вже досить люб’язностей та банальностей.
– Сеньйоре Кореллі, чому я тут?
Очі Кореллі зблиснули кольором того вина, яке він повільно помішував у своєму келиху.
– Усе дуже просто. Ви тут, бо нарешті зрозуміли, що тут ваше місце. Ви тут, бо рік тому я зробив вам пропозицію. Пропозицію, яку в ту хвилину ви не були готові прийняти, але не забули про неї. А я тут, бо думаю, що саме ви та особа, яку я шукаю, тому вирішив ліпше зачекати рік, аніж втілювати свій задум у життя без вас.
– Ви зробили пропозицію, яку так і не уточнили.
– До речі, єдине, що я зробив, це виклав її деталі.
– Сто тисяч франків за те, що я протягом року працюватиму на вас і напишу для вас книжку.
– Достоту так. Багато людей погодилися б на тому, що це головне. Але не ви.
– Ви сказали, що коли я довідаюся, яку книжку повинен для вас написати, то напишу її, навіть якщо ви мені не заплатите.
Кореллі ствердно кивнув головою.
– А ви маєте добру пам’ять.
– Я маю чудову пам’ять, сеньйоре Кореллі, настільки чудову, що не пам’ятаю, аби я десь бачив, читав або чув про якусь видану вами книжку.
– Ви сумніваєтеся в моїй платоспроможності?