У кінці сходів перед очима поставала овальна зала, у центрі якої виднілися постаті, що утворювали коло. Помітивши мою присутність, люди обернулися, і я побачив, що вони вдягнені в біле, їхні обличчя сховані за масками, а їхні руки – у рукавичках. Сліпуче біле світло горіло над чимось, що здалося мені операційним столом. Чоловік, чиє обличчя не мало ані рис, ані очей, щось перекладав на таці з хірургічними інструментами. Одна з постатей простягла до мене руку, запрошуючи, щоб я наблизився. Я підійшов і відчув, що вони взяли мене за голову й за тулуб і поклали на стіл. Світло засліплювало, але я зміг роздивитися, що всі постаті були однаковими й усі мали обличчя лікаря Тріаса. Я мовчки засміявся. Один із лікарів тримав у руках шприц і зробив мені укол у шию. Я не відчув уколу, лише приємне отупіння та тепло розійшлися моїм тілом. Двоє лікарів поклали мою голову на механізм фіксації й за допомогою гвинтів придавили її планкою, що була підбита знизу ватою. Я також відчув, що мої руки та ноги прив’язали до стола ременями. Я не намагався чинити опір. Коли моє тіло було знерухомлене від ніг до голови, один із лікарів передав скальпель іншому з близнюків, і той нахилився наді мною. Я відчув, що хтось узяв мене за руку й тримає її. То був хлопчик, що дивився на мене з ніжністю й мав те саме обличчя, яке мав я в той день, коли вбили мого батька.
Я побачив, як лезо скальпеля опускається в підводних сутінках, і відчув, як метал зробив надріз на моєму лобі. Болю не було. Я відчув, як щось виливається з надрізу, і побачив, як чорна хмара повільно кровоточила з рани й розсмоктувалася у воді. Кров підіймалася спіралями до світильників, наче дим, і скручувалася мінливими формами. Я подивився на хлопчика, який усміхався й тримав мене за руку, міцно її стискаючи. І тоді я це помітив. Щось рухалося всередині мене. Лише мить тому воно, наче обценьками, стискало мені мозок. Я відчув, як щось виходить із мене, як ото коли витягують колючку, що проникла в тіло до самої кістки. Мене охопила паніка, і я хотів підвестися, проте був знерухомлений. Хлопчик дивився на мене невідривним поглядом і кивав головою. Я подумав, що зараз знепритомнію або прокинуся, і тоді я його побачив. Я побачив його віддзеркаленим у світильниках, які сяяли над операційним столом. Два чорні мацаки вистромилися з рани й поповзли по моїй шкірі. То був чорний павук розмірами з кулак. Він побіг моїм обличчям, але, перш ніж устиг стрибнути зі стола, один із хірургів настромив його на скальпель. Він підняв його до світла, щоб ліпше роздивитися. Павук ворушив лапами й стікав кров’ю навпроти світла. Біла пляма накривала його панцир, схожа на силует із розпростертими крилами. Янгол. Через мить лапи павука завмерли, а його тіло зісковзнуло зі скальпеля. Воно плавало у воді й, коли хлопчик підняв руку, щоб доторкнутися до нього, розсипалося на порох. Лікарі відв’язали мені руки та ноги й послабили механізм, який затискав мою голову. З допомогою лікарів я сів на операційному столі й підніс руку до лоба. Рана вже затяглася. Коли я озирнувся навколо себе, то був сам-один.
Світильники над хірургічним столом погасли, і зала поринула в темряву. Я повернувся до сходів і піднявся приступками, що знову привели мене до зали. Сяйво світанку розсіювалося у воді й освітлювало тисячі підвішених у ній частинок. Я почувався стомленим. Стомленим більше, аніж будь-коли у своєму житті. Я доповз до крісла й упав у нього. Моє тіло повільно вмостилося в ньому, і коли я нарешті розслабився, то побачив маленькі бульбашки, що підіймалися до стелі. Угорі утворилася невеличка повітряна порожнина, і я зрозумів, що рівень води став опускатися. Вода, густа й блискуча, як желатин, булькаючи, витікала крізь щілини у вікнах так, ніби будинок був підводним човном, що виринав із глибин. Я скулився в кріслі, віддавшись відчуттю невагомості й миру, у якому хотів би перебувати вічно. Заплющив очі й слухав, як плюскотить навколо мене вода. Потім розплющив їх і побачив, як згори повільно падають краплі дощу, наче сльози, що могли затримуватися в польоті. Я був стомлений, дуже стомлений і хотів лише заснути глибоким сном.