– Атож. Набагато краще.
– Я вас вітаю. Зараз ви маєте такий вигляд, що вам можна тільки позаздрити. Чи не так?
Кастело й Маркос згідно закивали головами.
– Кожен скаже, що ви скинули із себе великий тягар, – докинув інспектор.
– Я вас не зрозумів.
– Я маю на увазі запаморочення голови та інші недуги.
Ґрандес розігрував цей фарс, зберігаючи досконалий контроль над часом.
– Ви пробачте моє невігластво в питаннях вашої професійної діяльності, сеньйоре Мартін, але хіба не правда, що ви уклали контракт із двома видавцями, який втрачав чинність лише через шість років?
– Через п’ять.
– І хіба цей контракт не надавав видавництву Баридо та Есковільяса, так би мовити, виключне право на використання вашої творчої праці?
– Такими були умови.
– У такому разі які причини штовхнули вас на переговори з конкурентом, якщо умови вашого контракту забороняли вам приймати його пропозицію?
– Це була тільки розмова. Більше нічого.
– Яка, проте, спонукала вас провести ніч у домі того кабальєро.
– Мій контракт не забороняє мені розмовляти з третіми особами. Ані ночувати поза своїм домом. Я вільний спати, де мені заманеться, і розмовляти, з ким захочу й про що захочу.
– Звичайно. Я не стверджував чогось протилежного, але хотів би, щоб ви пояснили мені один пункт.
– Хіба я вам іще не все прояснив?
– Ідеться лише про одну маленьку деталь. Оскільки сеньйор Баридо помер, і в тому випадку, якщо, не доведи Господи, сеньйор Есковільяс не зможе одужати від своїх ран і також помре, видавництво припинить свою діяльність і ваш контракт утратить свою чинність. Я не помиляюся?
– Я точно не знаю. Мені невідомі всі пункти статуту цього видавництва.
– Але ймовірно, що так може бути, чи не так?
– Можливо. Я з’ясую це питання з адвокатом видавців.
– До речі, я вже його про це запитував. І він підтвердив, що якщо станеться те, чого ніхто не хоче, і сеньйор Есковільяс перейде в кращий світ, то буде саме так.
– Тоді ви вже знаєте відповідь на своє запитання.
– І ви здобудете цілковиту свободу й зможете прийняти пропозицію сеньйора…
– …Кореллі.
– Скажіть мені, будь ласка, ви вже її прийняли?
– А чи буде мені дозволено вас запитати, який стосунок це має до пожежі та її причин? – поцікавився я.
– Ніякого. Проста цікавість.
– Це все? – запитав я.
Ґрандес подивився на своїх колег, а потім на мене.
– З мого боку так.
Я зробив рух, щоб підвестися. Троє поліціантів не зворухнулися на своїх місцях.
– Сеньйоре Мартін, поки я не забув, – сказав Ґрандес, – ви пам’ятаєте й чи можете мені підтвердити, що тиждень тому сеньйори Баридо та Есковільяс відвідали вас у вашому домі на вулиці Фласадерс у товаристві згаданого вище адвоката?
– Вони в мене були.
– Ішлося про світський візит чи про візит ввічливості?
– Видавці приходили висловити своє бажання, щоб я відновив роботу над серією книжок, яку відклав був, щоб присвятити кілька місяців іншому проекту.
– Ви назвали б ту розмову щирою й дружньою?
– Я не пам’ятаю, щоб хтось підвищив голос.
– А ви пам’ятаєте, як, відповідаючи їм, ви сказали, до речі, не підвищуючи голос, – цитую ваші слова буквально, – що «через тиждень ви будете мертві».
Я зітхнув.
– Так, – визнав я.
– І що ви мали на увазі?
– Я був роздратований і сказав перше, що спало мені на думку, інспекторе. Це не означає, що я говорив серйозно. Іноді людина каже те, чого вона не думає робити.
– Дякую за вашу щирість, сеньйоре Мартін. Ви нам дуже допомогли. Бажаю вам успіхів.
Я пішов звідти, відчуваючи, як три погляди вп’ялися мені в спину, наче кинджали, і з думкою, що якби на кожне запитання інспектора я відповідав брехнею, то не почувався б таким винним.
Прикре відчуття, яке опанувало мене після зустрічі з Віктором Ґрандесом та двома василісками, що його супроводжували, тривало не довше, ніж поки я пройшов сотню метрів під сонцем, перебуваючи в тілі, якого майже не впізнавав: сильне, без болю й без нудоти, без свисту у вухах і без болючих уколів під черепом, без відчуття втоми й без холодного поту. Без будь-якого сліду від переконаності в наближенні невідворотної смерті, яка душила мене ще двадцять чотири години тому. Щось нашіптувало мені, що трагедія, яка сталася в цю ніч, коли загинув Баридо й на волосину від смерті опинився Есковільяс, мусила б наповнити мене печаллю та смутком, але в глибині своєї свідомості я не відчував нічого, крім приємної байдужості. Цього липневого ранку Рамбла була місцем свята, а я був царем на ньому.
Прогулянковою ходою я рушив до вулиці Святої Анни, думаючи зробити своїм візитом сюрприз сеньйорові Семпере. Коли я увійшов до книгарні, Семпере-батько стояв за прилавком і перевіряв рахунки, а син, піднявшись на драбину, переставляв книжки на полицях. Побачивши мене, книгар подарував мені привітну усмішку, і я зрозумів, що він не відразу впізнав, хто я такий. Через секунду усмішка зійшла з його обличчя, і з розкритим від подиву ротом він обійшов навколо прилавка, щоб обняти мене.