– Якщо ти й далі витріщатимешся на мене, як сова, це забере в мене багато часу.
– То що мені робити?
– Хіба ти не хочеш бути моєю помічницею? Тож допомагай. Знайди якийсь безлад і наведи там лад, наприклад.
– Тут усюди безлад.
– Тож скористайся нагодою.
Ізабелла кивнула головою й вирушила на війну з хаосом та безладом, які були абсолютними диктаторами в моїй оселі. Я почув, як її кроки віддаляються коридором, і став читати далі. Оповідання, яке вона мені принесла, майже не мало чітко вираженого сюжету. Вона розповідала із загостреною спостережливістю та з очевидним умінням знайти потрібні слова про відчуття та переживання, які виникають у свідомості дівчини, що сидить у холодній мансарді у кварталі Рібера, звідки вона спостерігає за містом та за людьми, які снують туди-сюди у вузьких і темних провулках. Óбрази та сумна музика її прози свідчили про самотність на грані розпачу. Дівчина з оповідання проводила години у своєму світі, вряди-годи підходила до розбитого дзеркала й робила собі скалкою скла, яка звідти стриміла, порізи на руках вище ліктів та на стегнах, порізи, що вгадувалися під рукавами. Я майже дочитав оповідання до кінця, коли помітив, як Ізабелла дивиться на мене з дверей, що виходили на галерею.
– Що там?
– Пробачте, що я урвала ваше читання, але що там, у кімнаті в кінці коридору?
– Нічого там нема.
– Звідти долинає дивний сморід.
– Вогкість.
– Якщо хочете, я можу там прибрати і…
– Не треба. Тією кімнатою я не користуюся. І, зрештою, ти не моя служниця й нічого прибирати не повинна.
– Я лише хочу допомогти.
– Допоможи мені, принісши ще одну піалу кави.
– Навіщо? Моє оповідання навіяло на вас сон?
– Котра година, Ізабелло?
– Думаю, близько десятої ранку.
– І це означає…
– …що сарказм заборонений до полудня, – закінчила мою фразу Ізабелла.
Я з тріумфом усміхнувся й подав їй порожню піалу. Вона рушила з нею в напрямку кухні.
Коли вона повернулася, я вже дочитав останню сторінку. Ізабелла сіла переді мною. Я всміхнувся й спокійно випив чудову каву. Дівчина заломила руки й зціпила зуби, нишком позираючи на аркуші зі своїм оповіданням, які я залишив лежати текстом донизу на своєму письмовому столі. Вона витерпіла хвилини дві, перш ніж розтулити рота.
– То як? – запитала нарешті.
– Вона незрівнянна.
Її обличчя засяяло.
– Моя новела?
– Кава.
Вона подивилася на мене поглядом пораненого звіряти й почала збирати свої аркуші.
– Залиш їх там, де вони є, – наказав я.
– Навіщо? Ясно як день, що моє оповідання вам не сподобалося й ви вважаєте мене нещасною ідіоткою.
– Я цього не сказав.
– Ви нічого не сказали, а це ще гірше.
– Ізабелло, якщо ти справді хочеш присвятити себе літературній діяльності або принаймні навчитися писати так, щоб інші тебе читали, то повинна звикнути до того, що нерідко тебе нехтуватимуть, тебе ображатимуть, зневажатимуть і майже завжди ставитимуться до твоєї творчості з холодною байдужістю. Це одна з переваг нашого ремесла.
Ізабелла опустила погляд і глибоко зітхнула.
– Я не знаю, є в мене здібності чи нема. Знаю тільки, що мені подобається писати. Або, якщо висловитися точніше, я не можу жити без того, щоб не писати.
– Брехуха.
Вона підвела очі й подивилася на мене твердим поглядом.
– Ну, гаразд. У мене є здібності, є талант. І мені наплювати на те, що ви не вірите в нього.
Я всміхнувся.
– Це мені вже більше до вподоби. Тут я просто не можу не погодитися з тобою.
Вона подивилася на мене розгубленим поглядом.
– З тим, що я маю талант, чи з тим, що ви не вірите в нього?
– А ти як думаєш?
– То ви все-таки вірите, що здібності в мене є?
– Я вірю в те, що ти маєш талант і бажання, Ізабелло. Твій талант, може, навіть більший, ніж ти думаєш, але твої сподівання надмірні. Адже є багато людей, наділених і талантом, і бажанням, які, проте, не досягають нічого. Це лише початок для того, щоб досягти чогось у житті. Природний талант – це як сила атлета. Людина може народитися з більшими або меншими здібностями, але ніхто не стає видатним атлетом тільки тому, що він народився високим, дужим або швидким. Атлетом або митцем людину роблять праця, професія й техніка. Розум, із яким ти народжуєшся, – це тільки твоє спорядження. Щоб зробити якусь велику справу за його допомогою, необхідно перетворити свій розум на ефективну й точну зброю.
– Невже розум має стати інструментом війни?