– Мабуть, якби вам надали нагоду, доне Еліодоре, то ми побачили б зовсім іншу картину.
– У цій країні лише нездари здобувають тріумф.
– Ваша правда.
Після недільної проповіді дона Еліодора починалося свято. Збившись у тісний гурт біля вікна його кімнати, постояльці пансіону могли бачити свою сусідку з будинку навпроти – Марухіту, на прізвисько Дзьобик, яким її нагородили за гострий язик та розкішне тіло, що мало форму солодкого перцю, і чути її сопіння та зойки, що долинали сюди крізь слухове вікно. Марухіта заробляла собі на життя, прибираючи в помешканнях та миючи там підлогу, але в неділі та святкові дні вона віддавала своє дозвілля коханцеві-семінаристові, який приїздив інкогніто до міста поїздом із Манреси й з великою охотою та жвавістю віддавався радощам гріховних розваг. З’юрмившись біля вікна, мої сусіди жадібно ловили поглядом швидкоплинні зблиски величезних сідниць Марухіти, що підстрибували за її вікном, наче хтось там підкидав дві круглі білі паски, коли раптом задзеленчав дзвоник біля дверей пансіону. З огляду на відсутність охочих піти відчинити й у такий спосіб утратити своє місце біля вікна й можливість милуватися видовищем, я стримав у собі бажання негайно приєднатися до гурту й рушив до дверей. Відчинивши їх, я побачив щось незвичайне та неймовірне для цього бридкого закутня. Дон Педро Відаль у всій своїй геніальності та вишуканості в костюмі з італійського шовку усміхався мені, стоячи на сходовому майданчику.
– І сталося світло, – сказав він, заходячи без запрошення.
Відаль зупинився й окинув поглядом залу, яка іноді правила за їдальню, а тепер була порожня й брудна, і зітхнув з огидою.
– Ходімо ліпше до мого помешкання, – запропонував я.
Я повів його до своєї кімнати. Радісні крики та підбадьорливі вигуки моїх сусідів по пансіону на адресу Марухіти та на честь її чудових акробатичних номерів пробивалися крізь стіну.
– Весело тобі тут живеться, – зауважив Відаль.
– Прошу, заходьте до президентських покоїв, доне Відаль, – запросив його я.
Ми увійшли до моєї кімнати, і я зачинив двері. Окинувши поглядом моє помешкання, він сів у єдине крісло, яке там було, і подивився на мене з досить похмурим виразом. Неважко було уявити собі те враження, яке мало справити на нього моє скромне житло.
– Ну як вам моя оселя?
– Вона просто чудова. Певно, я теж переселюся сюди.
Педро Відаль мешкав на віллі під назвою «Геліус» – у увінчаній вежею монументальній будівлі з модерністськими формами на три поверхи, що притулилася на схилі пагорба, який височів у кварталі Педральбес на перехресті вулиць Абадеса-Ольсет і Панама. Той будинок десять років тому подарував йому батько, сподіваючись, що рано чи пізно він навернеться на розум і заведе собі родину. Та відтоді, як, згідно з планами батька, він мав би це зробити, минуло вже не менш як десять або й п’ятнадцять років. Життя благословило дона Педро багатьма талантами, серед яких був і талант розчаровувати та обурювати батька кожним своїм вчинком та кожним кроком. Скажімо, батькові Відаля не вселяв найменшого оптимізму той факт, що його син приятелював із такими небажаними суб’єктами, як я. Пригадую, як одного разу, коли я прийшов навідати свого наставника, щоб віддати йому якісь папери з редакції, то зіткнувся з патріархом клану Відалів в одній із зал вілли «Геліус». Побачивши мене, батько дона Педро наказав мені, щоб я швиденько приніс склянку з газованою водою та чистий клапоть тканини, щоб змити йому пляму з піджака.
– Певно, ви мене сплутали з кимось, сеньйоре, я вам не слуга…
Він подарував мені посмішку, яка мала прояснити для мене стан речей у світі без того, щоб удаватися до слів.
– Це ти щось наплутав, хлопче. Ти слуга незалежно від того, чи хочеш ти це визнавати, чи ні. Як тебе звати?
– Давид Мартін, сеньйоре.
Патріарх перекотив під язиком моє ім’я.
– Послухайся моєї поради, Давиде Мартін. Забирайся геть із цього дому й повертайся туди, де твоє місце. Так ти уникнеш багатьох проблем і позбавиш багатьох проблем мене.
Я ніколи не розповідав про ту розмову донові Педро, але тоді відразу ж побіг на кухню, узяв там склянку з газованою водою та клапоть чистої тканини й згаяв чверть години на те, щоб змити пляму з піджака поважного сеньйора. Клан Відалів відкидав велику тінь, і, попри всю богемну невимушеність та позірну демократичність дона Педро, він присвятив, по суті, усе своє життя поширенню зони впливу своєї родини. Вілла «Геліус» була вельми зручно розташована за п’ять хвилин ходу від великого батьківського особняка, який панував над верхньою ділянкою авеню Пірсона з його монументальною плутаниною балюстрад, сходів та мансард, звідки можна було здалеку милуватися всією Барселоною, як ото дитина милується своїми розкиданими іграшками. Щодня експедиція в складі двох служників та кухарки з великого дому – так називали батьківську оселю в середовищі Відалів – вирушала на віллу «Геліус», де вони все мили, начищали, прасували, готували їсти й створювали навколо мого багатого заступника атмосферу зручності та постійного забуття про надокучливі й обтяжливі потреби щоденного життя. Дон Педро Відаль гасав містом у розкішному автомобілі марки «іспано-свіса», за кермом якого сидів шофер родини Мануель Саньєр, і, певно, жодного разу у своєму житті не проїхався в трамваї. Як істота, що виросла в атмосфері палаців та шляхетного оточення, Відаль був неспроможний відчути чари тієї похмурої вбогості, якими були наділені дешеві й напіврозвалені пансіони тогочасної Барселони.