Погані думки завжди приходять по двоє. Щоб відсвяткувати відкриття такої собі камери-обскури у своєму домі, я пішов до книгарні «Семпере та син» з наміром запросити книгаря на обід у «Мезон доре». Семпере-батько читав дорогоцінне видання «Рукопису, знайденого в Сарагосі» Потоцького й не захотів мене навіть слухати.
– Якби я захотів послухати снобів та нездар, що надимаються від пихи та вихваляють одне одного, то міг би мати таку втіху й задарма, не витрачаючи грошей, Давиде.
– Не бурчіть. Я вас запрошую за свій кошт.
Семпере відмовився. Його син стояв у дверях підсобного приміщення й дивився на мене, поки ми розмовляли.
– А якщо я запрошу вашого сина, ви не будете проти?
– Ви ліпше за мене знаєте, як марнувати свій час і гроші. Я краще згаю цей час на читання, бо життя коротке.
Семпере-син був зразком сором’язливості та тактовності. Хоча ми знали один одного з дитинства, я не пам’ятаю, щоб між нами відбулися більш як дві-три розмови віч-на-віч і тривалістю понад п’ять хвилин. Я не знав за ним жодної вади, жодного бодай маленького гріха. Мені було відомо з цілком вірогідних джерел, що серед дівчат кварталу він мав славу красеня й першокласного кандидата в чоловіки. Не одна з них заходила до книгарні під якимсь приводом і стояла перед прилавком, зітхаючи, але син Семпере, якщо навіть здогадувався про мету тих візитів, здавалося, ніколи не помічав цих знаків ніжної уваги та напіврозтулених губ. Будь-хто інший домігся б карколомних успіхів на ниві розгульного, веселого життя, навіть якби мав бодай десяту частку того капіталу. Але тільки не Семпере-син, якого не раз нагороджували званням святого.
– З таким нащадком мені залишається перетворити свою книгарню на крамницю торгівлі одягом для святих, – іноді нарікав старий Семпере.
– А ви не пробували підсипати йому пекучого перцю в суп, щоб стимулювати кровообіг у потрібних місцях? – запитував я.
– Ти смієшся, шибенику, а мені вже сімдесят, і я не маю жодного, бодай поганенького онука.
Нас зустрів той самий метрдотель, який пам’ятав про мій останній візит, але цього разу без догідливої усмішки й без низьких поклонів. Коли я сказав йому, що не робив попереднього замовлення, він кивнув головою зі зневажливим виразом і клацнув пальцями, щоб підкликати офіціанта, який без церемоній провів нас до столу, що був, либонь, найгіршим у цій залі, біля дверей на кухню й запханий у темний і гамірний куток. Протягом наступних двадцяти п’яти хвилин ніхто не підходив до нашого столу бодай для того, щоб принести меню чи налити в склянку води. Персонал обминав нас десятою дорогою, гримаючи дверима й не помічаючи ані нашої присутності, ані наших спроб привернути до себе увагу.