Мене розбудили два жандарми, лупцюючи по нозі кийками. Уже смеркло, і протягом кількох секунд я намагався вгадати, чи переді мною охоронці громадського порядку, чи служителі парки, яких вона послала до мене зі спеціальною місією.
– Ну ж бо, кабальеро, ходіть додому й там проспіться від свого перепою, гаразд?
– Слухаюсь і підкоряюся, пане полковнику.
– Покваптеся, а то я вкину вас до буцегарні, і подивимося, чи там вам захочеться жартувати.
Я не став чекати, поки мені це повторять. Я підвівся, як міг, і потяг додому, плекаючи надію, що прийду раніше, аніж мої ноги заведуть мене до ще одного сумнівного закладу. Подорож, яка за нормальних обставин забирала в мене десять або п’ятнадцять хвилин, тепер розтяглася втричі. Нарешті, описавши кілька чудернацьких петель, я добувся до дверей свого дому, щоб так, ніби моя лиха доля не хотіла сьогодні випускати мене зі своїх рук, знову зустрітися з Ізабеллою, яка цього разу сиділа у внутрішньому передпокої мого маєтку, чекаючи мене.
– Та ви п’яний, – сказала вона.
– Та певно, що п’яний, інакше мені не примарилося б, що я натрапив на тебе опівночі й що ти спиш під дверима мого дому.
– А я не мала куди більше йти. У мене з батьком виникла дискусія, і він прогнав мене з дому.
Я заплющив очі й зітхнув. Мій мозок, ослаблений випивкою та смутком, був неспроможний надати форму потоку заперечень та лайки, що штовхалися на моїх губах.
– Тобі не можна тут залишатися, Ізабелло.
– Будь ласка, лише на цю ніч. Завтра я пошукаю місце в пансіоні. Я благаю вас, сеньйоре Мартін.
– Не дивися на мене очима зарізаного ягняти, – погрозливо сказав я.
– До того ж мене викинули на вулицю з вашої вини, – сказала вона.
– З моєї вини. Оце так вигадала. Ти не знаєш, чи маєш хист до літератури, але палкої уяви в тебе аж надміру. Яка ідіотська причина спонукає тебе вважати мене винним у тому, що твій шляхетний батько виставив тебе на вулицю?
– Коли ви п’яний, то говорите казна-що.
– Я не п’яний. Я ніколи у своєму житті не був п’яний. Відповідай на запитання.
– Я сказала батькові, що ви наймаєте мене помічницею і, починаючи від сьогодні, я присвячуватиму всі свої зусилля літературі й уже не зможу працювати в його крамниці.
– Чого, чого?
– Ми можемо увійти в дім? Мені холодно, а мої сідниці задерев’яніли від тривалого сидіння на кам’яних сходах.
Я відчував, що голова в мене йде обертом, а до горла підступає нудота. Я підвів погляд і подивився на тьмяне світло, яке пробивалося зі слухового вікна над сходами.
– Чи це мені кара небесна, щоб я покаявся за своє непутяще життя?
Ізабелла простежила за моїм поглядом, заінтригована.
– З ким ви розмовляєте?
– Я ні з ким не розмовляю, це монолог. Прерогатива п’яного. Але завтра вранці я піду поговорю з твоїм батьком і покладу край цьому абсурду.
– Я не знаю, чи це добра думка. Він заприсягся, що, коли ви потрапите йому на очі, він вас уб’є. Він має дробовик-дубельтівку, сховану під прилавком. Він такий. Одного разу він убив віслюка з тієї рушниці. Це було влітку поблизу Архентони…
– Замовкни. Ні слова більше. Нехай буде тиша.
Ізабелла кивнула й дивилася на мене очікувальним поглядом. Я знову заходився шукати ключ. Я зараз був неспроможний сперечатися з цим красномовним дівчиськом. Мені треба було впасти на ліжко й втратити тяму, і то якнайшвидше. Я шукав ключа хвилини дві без видимих результатів. Нарешті Ізабелла, не кажучи ні слова, підійшла до мене й засунула руку в кишеню мого піджака, у якій я нишпорив уже разів сто, і знайшла ключ. Вона показала мені його, і я кивнув, визнавши свою поразку.
Ізабелла відчинила двері на поверх і допомогла мені звестися на ноги. Вона відвела мене до спальні, як інваліда, і допомогла впасти на ліжко. Примостила мою голову на подушку й скинула з мене черевики. Я дивився на неї збентеженим поглядом.
– Зупинися, я не хочу знімати штани.
Вона розстебнула мені ґудзики на шиї й сіла біля ліжка, дивлячись на мене. Усміхнулася зі смутком, не характерним для її віку.