– Я ніколи не бачила вас таким сумним, сеньйоре Мартін. Це через ту жінку, так? Яку я бачила на фото? – Вона взяла мою руку й погладила її, намагаючись мене заспокоїти. – Усе минає, повірте мені. Усе минає.
Попри мою хіть, очі в мене наповнилися слізьми, і я відвернув голову, щоб вона не бачила мого обличчя. Ізабелла погасила лампу на нічному столику й залишилася сидіти біля мене, слухаючи, як плаче цей жалюгідний пияк, не ставлячи жодних запитань і не пропонуючи мені нічого, крім свого товариства й своєї доброти, аж поки я провалився в сон.
Мене розбудила агонія похмілля, тиск на мої скроні й пахощі колумбійської кави. Ізабелла поставила біля ліжка столик зі щойно звареною кавою, а також тарілку з хлібом, сиром, шинкою та одним яблуком. Вигляд їжі викликав у мене напад нудоти, але я простяг руку до кавника. Ізабелла, що спостерігала за мною, стоячи у дверях, де я її не бачив, підійшла й налила мені кави в піалу, розплившись в усмішці.
– Випийте повну піалу, і похмілля як рукою зніме.
Я взяв піалу й надпив.
– Котра година?
– Перша пополудні.
Я з шумом випустив повітря з грудей.
– І скільки годин ти вже не спиш?
– Годин сім.
– І що ти робила?
– Прибирала та наводила лад, але тут роботи на кілька місяців, – сказала Ізабелла.
Я відпив іще один ковток кави.
– Дякую, – промурмотів я. – За каву. І за прибирання, але ти не мусиш цього робити.
– Я роблю це не для вас, якщо саме це вас турбує. Я роблю це для себе. Якщо я житиму тут, то не хочу боятися, що прилипну, коли неумисне прихилюся до чогось.
– Житимеш тут? Ми, здається, домовилися з тобою, що…
– Тссс… – прошепотіла Ізабелла.
Я замовк, погодившись на тимчасове замирення. Зараз я не міг і не хотів сперечатися з Ізабеллою. Ще буде час повернути дівчину в її родину, коли похмілля мене відпустить. Я спорожнив піалу третім ковтком і повільно підвівся. Не менш як п’ять або шість голок устромилися мені в мозок. Я застогнав. Ізабелла підтримала мене рукою.
– Я не інвалід. Можу й сам собі допомогти.
Ізабелла відпустила мене на пробу. Я ступив кілька кроків до коридору. Ізабелла супроводжувала мене, тримаючись дуже близько, ніби боялася, що я в будь-яку мить можу впасти. Я зупинився біля туалету.
– Ти дозволиш мені помочитися самому? – запитав я.
– Робіть це обережно, – промурмотіла дівчина. – Я залишу вам сніданок у галереї.
– Я не голодний.
– Вам треба що-небудь з’їсти.
– Ти моя учениця чи мати?
– Я це кажу для вашого ж таки добра.
Я увійшов до туалету й зачинився зсередини. Моїм очам знадобилося кілька секунд, аби звикнути до того, що я побачив. Туалет був невпізнанний. Чистий і блискучий. Кожна річ на своєму місці. Нове мило на умивальнику. Чисті рушники, про які я навіть не знав, що вони в мене є. Запах лугу.
– Мати Божа, – промурмотів я.
Я підсунув голову під кран і на кілька хвилин пустив холодну воду. Вийшов у коридор і повільно попрямував до галереї. Якщо туалет був невпізнанним, то галерея належала до іншого світу. Ізабелла помила вікна та підлогу й упорядкувала меблі та крісла. Чисте і ясне світло соталося крізь шибки, а запах пилюки зник. Мій сніданок чекав мене на столі, який дівчина застелила чистою скатертиною. Книжки на полицях, схоже, були переставлені, а скляні шафи знову стали блискучими. Ізабелла наливала мені другу піалу кави.
– Твоя праця справляє враження, але це не надовго, – сказав я.
Ізабелла впорядкувала книжки, що лежали стосами на столах і в кутках. Очистила журнальні столики, які були завалені старими газетами та журналами вже десяток років. За якісь сім годин вона завдяки своїй присутності й своїй праці вимела з дому весь бруд і всю темряву, що збиралися тут багато років, і ще й знаходила час та бажання всміхатися.
– Мені подобалося так, як було раніше, – сказав я.
– Авжеж, подобалося. Вам, а також сотні тисяч тарганів, які були тут єдиними пожильцями і яких я повиганяла за допомогою свіжого повітря та аміаку.
– А я думав, що воно так смердить…
– Це не сморід, а запах чистоти, – запротестувала Ізабелла. – Ви могли б виявити бодай трохи вдячності.
– Я тобі вдячний.
– Щось не помітно. Завтра я підіймуся до кабінету й…
– Про це й не думай.
Ізабелла стенула плечима, але в її погляді я побачив таку рішучість, що зрозумів: через двадцять чотири години кабінет у вежі зміниться до невпізнання.
– До речі, сьогодні вранці я знайшла в холі конверт. Хтось, мабуть, підсунув його під двері сьогодні вночі.
Я подивився на неї над піалою.