– Нижні двері замкнені на ключ, – сказав я.
– Я теж про це подумала. Мені це здалося дуже дивним і, хоча на конверті було написане ваше прізвище…
– …ти його відкрила.
– Боюся, що так. Я зробила це, сама того не бажаючи.
– Ізабелло, відкривати листи, адресовані іншим людям, – це аж ніяк не ознака добрих манер. У деяких місцях людей за такий злочин садовлять до в’язниці.
– Про це я не раз казала своїй матері, але вона все одно щоразу відкриває мої листи. І досі перебуває на волі.
– Де лист?
Ізабелла дістала конверт із кишені фартуха й подала його, уникаючи мого погляду. Він мав зубчаті краї й був із грубого й пористого паперу кольору слонової кістки з печаткою янгола на червоному сургучі – вона була зламана – і моїм прізвищем, написаним червоним чорнилом, від якого линули приємні пахощі. Я дістав із конверта складений удвоє аркуш.
Шановний Давиде!
Сподіваюся, ви перебуваєте в доброму здоров’ї й без проблем розпорядилися одержаними грішми. Ви не проти, щоб ми зустрілися сьогодні ввечері в моїй оселі й почали обговорення деталей нашого проекту? Я запрошую легко повечеряти зі мною о десятій. Чекаю вас.
Ваш друг
Андреас Кореллі
Я згорнув аркуш і поклав його назад у конверт. Ізабелла дивилася на мене зацікавленим поглядом.
– Добрі новини?
– Нічого такого, що стосувалося б тебе.
– А хто такий той сеньйор Кореллі? У нього гарний почерк, не те, що у вас.
Я подивився на неї суворим поглядом.
– Якщо я буду вашою помічницею, я повинна знати, з ким ви маєте ділові взаємини. Тобто я маю на увазі, кого мені вітати, а кого гнати геть.
Я зітхнув.
– Він видавець.
– Мабуть, добрий видавець, бо подивіться, на якому папері він пише і в яких конвертах надсилає свої листи. Навіть на це не шкодує грошей. Яку книжку ви пишете для нього?
– Таку, до якої тобі немає діла.
– Як я зможу допомагати вам, якщо ви не кажете мені, що робите? Ні, краще не відповідайте. Я вже мовчу.
Протягом десяти чудесних секунд Ізабелла справді мовчала.
– Який він, сеньйор Кореллі?
Я обдарував її холодним поглядом.
– Дивний.
– Свій свого здалеку бачить… Мовчу, мовчу…
Дивлячись на цю дівчину зі шляхетним серцем, я почувався геть нікчемним і зрозумів, що, чим раніше прожену її від себе, навіть ризикуючи завдати їй болю, тим ліпше буде для нас обох.
– Чому ви дивитеся на мене так?
– Сьогодні ввечері я маю піти в справах, Ізабелло.
– Залишити для вас зготовану вечерю? Ви повернетеся дуже пізно?
– Я вечерятиму не вдома й не знаю, коли повернуся, та незалежно від цього я хотів би, щоб, коли повернуся, тебе вже тут не було. Я хочу, щоб ти зібрала свої речі й пішла звідси. Куди ти підеш, мені байдуже. Тут немає місця для тебе. Зрозуміла?
Її обличчя зблідло, а очі наповнилися слізьми. Вона вкусила себе за губу й усміхнулася мені, але сльози покотилися по її щоках.
– Ще б пак не зрозуміла.
– І більше не прибирай.
Я підвівся й залишив її на галереї саму-одну. Я заховався в кабінеті на вежі. Відчинив вікна. Плач Ізабелли долинав із галереї. Я дивився на місто, що розкинулося під полудневим сонцем, і спрямував погляд на протилежний його кінець, де, як мені здалося, побачив блискучу черепицю вілли «Геліус» і уявив собі, як Крістіна, сеньйора Відаль, розчиняє вікна вежі й дивиться в бік кварталу Рібера. Щось темне й каламутне накрило мені серце. Я забув про плач Ізабелли й бажав тільки, щоб скоріше настала та мить, коли я зустрінуся з Кореллі, щоб поговорити про його трикляту книжку.
Я залишався в кабінеті на вежі доти, доки сутінки розповзлися над містом, розчиняючись у повітрі, наче кров у воді. Стояла спека, якої ще не було в це літо, і дахи Рібери коливалися перед моїми очима, наче міражі з пари. Я спустився на поверх і переодягся. У будинку стояла тиша, жалюзі на галереї були прикриті, а шибки пропускали бурштинове світло, яке розсіювалося в центральному коридорі.
– Ізабелло! – покликав я.
Відповіді не було. Я спустився на галерею й переконався, що дівчина пішла. Проте, перш ніж піти, вона вирішила розважитися тим, що привела до ладу й почистила повне зібрання творів Іґнатіуса Б. Самсона, що протягом років збирали пилюку та забуття на заскленій полиці, яка тепер блищала, не маючи жодної плями.
Дівчина взяла одну з книжок і поставила її на пюпітр розгорнутою посередині. Я прочитав один короткий абзац, вибравши його навмання, і, здавалося, повернувся далеко назад у той час, у якому все було так само простим, як і неминучим.
«“Поезію пишуть сльозами, роман – кров’ю, а історію – невидимою водою”, – сказав кардинал, змазуючи отрутою лезо кинджала у світлі канделябра».