Саме тоді я й побачив її, скулену на східцях під якимись дверима, у тому жалюгідному й вузькому тунелі між старими будівлями, який називається вулицею Мух. Ізабелла. Я запитав себе, скільки вже часу вона там сидить, і сказав собі, що мені немає до того діла. Я вже хотів був зачинити вікно й повернутися до свого письмового стола, коли побачив, що вона не сама. Дві постаті повільно наближалися до неї, можливо, занадто повільно, від кінця вулиці. Я зітхнув, побажавши, щоб ті постаті пішли геть. Але вони не пішли геть. Одна з них зайшла з протилежного боку, перекривши вихід із провулка. Друга опустилася навколішки перед дівчиною, простягши до неї руку. Дівчина заворушилася. Ще через мить обидві постаті нахилилися над Ізабеллою, і я почув, як вона кричить.
Минуло не менш від хвилини, перш ніж я встиг прибігти туди. Один із чоловіків тримав Ізабеллу за руки, а другий уже задер їй спідницю й, регочучи, просовував руку між її стегнами, приставивши їй ніж до горла. Три цівки крові витікали з порізу. Вираз жаху спотворив обличчя дівчини. Я озирнувся навколо. Два ящики зі сміттям і купа кругляків із бруківки та будівельних матеріалів під стіною. Я схопив щось схоже на металевий лом, твердий і важкий, завдовжки з півметра. Першим помітив мою присутність той, що тримав ніж. Я ступив крок уперед, вимахуючи ломом. Його погляд ковзнув від лома до моїх очей, і я побачив, що посмішка зійшла з його обличчя. Другий обернувся й побачив, що я наближаюся до нього із занесеним угору ломом. Мені досить було зробити знак головою, щоб він випустив Ізабеллу й сховався за товариша.
– Ходімо звідси, – промурмотів він.
Другий не звернув уваги на його слова. Він дивився на мене лютим поглядом, тримаючи в руці ніж.
– А тобі хто дав свічку на цьому похороні, сучий ти сину?
Я взяв Ізабеллу за руку й допоміг їй зіп’ястися на ноги, не відводячи погляду від чоловіка з ножем у руках. Дістав із кишені ключі й подав їй.
– Біжи в дім, – звелів я. – Роби те, що я тобі кажу.
Ізабелла на мить завагалася, але потім я почув, як її кроки віддаляються в напрямку вулиці Фласадерс. Суб’єкт із ножем побачив, що вона пішла, і люта посмішка скривила йому губи.
– Зараз я тебе підколю, паскудо.
Я не сумнівався в його спроможності та бажанні виконати свою погрозу, але щось у його погляді дало мені підстави думати, що мій супротивник не був божевільним, і, якщо він досі її не виконав, то лише тому, що намагався вгадати, скільки важить металевий лом у моїй руці, а передусім – чи знайду я в собі силу та мужність і чи встигну скористатися ним, щоб проломити йому череп, перш ніж він дістане до мене лезом ножа.
– Ану, спробуй, – заохотив його я.
Суб’єкт із ножем дивився на мене протягом кількох секунд, а тоді засміявся. Хлопець, який був із ним, зітхнув із полегкістю. Перший заховав ніж і плюнув мені під ноги. Обернувся й пішов у темряву, з якої вийшов. Товариш потрюхикав за ним, наче вірний пес.
Ізабелла сиділа на внутрішньому сходовому майданчику усередині будинку з вежею. Вона тремтіла, тримаючи ключі обома руками. Коли я увійшов, вона рвучко підхопилася на ноги.
– Хочеш, я покличу лікаря?
Вона заперечливо похитала головою.
– Ти певна?
– Вони не встигли мені нічого зробити, – прошепотіла вона, ковтаючи сльози.
– Я в цьому не переконаний.
– Вони не зробили мені нічого, гаразд? – запротестувала вона.
– Ну, гаразд, – погодився я.
Я хотів підтримати її під руку, коли ми йшли сходами вгору, але вона уникала мого доторку.
Коли ми увійшли на поверх, я відвів її до ванної й увімкнув світло.
– Ти маєш якийсь чистий одяг, щоб переодягтися?
Ізабелла показала мені на сумку, яку принесла із собою, і кивнула головою.
– То помийся, а я тим часом щось приготую на вечерю.
– Невже після цього вам хочеться їсти?
– А таки хочеться.
Ізабелла вкусила себе за нижню губу.
– Мені, власне…
– Поговоримо потім, – сказав я.
Я зачинив двері до ванної й зачекав, поки почую, як потече вода. Потім пішов у кухню й поставив воду грітися. Знайшов трохи рису, шматок свинини й трохи зелені з тих продуктів, які Ізабелла принесла вчора. Зготував із цього якусь страву й майже півгодини чекав, коли дівчина вийде з ванної, випивши за цей час майже півпляшки вина. Я чув, як вона гірко плаче за стіною. Коли Ізабелла нарешті з’явилася у дверях кухні, очі в неї були червоні й вона здавалася схожою на малу дівчинку більше, аніж будь-коли.