– Мені, мабуть, перехотілося їсти, – сказала вона.
– Сідай і їж.
Ми сиділи за маленьким столом у центрі кухні. Ізабелла з певною підозрою подивилася на рис зі шматочками м’яса, який я поклав їй на тарілку.
– Їж, – наказав я.
Вона набрала першу ложку й піднесла її до губ.
– Смачно, – сказала вона.
Я налив їй півсклянки вина й наповнив решту водою.
– Батько не дозволяє мені пити вино.
– Я не твій батько.
Ми вечеряли мовчки, обмінюючись поглядами. Ізабелла з’їла все, що було на тарілці, і шматок хліба, який я їй відрізав. Вона боязко всміхалася. Проте я розумів, що страх досі не покинув її. Після вечері я відвів дівчину до її спальні й увімкнув там світло.
– Спробуй трохи відпочити, – сказав я. – Якщо тобі чогось буде треба, постукай у стіну. Я спатиму в сусідній кімнаті.
Ізабелла кивнула головою.
– Я вже чула, як ви хропіли вчора вночі.
– Я не хроплю.
– Мабуть, то шуміла вода в трубах. А може, тут живе якийсь сусід, що тримає ведмедя.
– Ще одне слово – і ти повернешся на вулицю.
Ізабелла всміхнулася й кивнула головою.
– Дякую, – прошепотіла вона. – Не зачиняйте двері. Залиште їх трохи прочиненими.
– На добраніч, – сказав я, вимкнувши світло й полишивши Ізабеллу в темряві.
Згодом, коли роздягався у своїй спальні, я помітив у себе на щоці якусь темну пляму, наче чорну сльозу. Підійшов до дзеркала й стер її пальцями. То була засохла кров. Лише тоді відчув, що я геть виснажений і все тіло мені болить.
Наступного ранку, ще до того як Ізабелла прокинулася, я підійшов до крамниці колоніальних товарів на вулиці Міральєрс, якою володіла її родина. Ще тільки почало розвиднятися, і ґрати крамниці були підняті лише наполовину. Я протиснувся всередину й зустрів двійко продавців, які викладали на прилавок ящики з чаєм та інші товари.
– У нас зачинено, – сказав один із них.
– То байдуже. Покличте, будь ласка, хазяїна.
Чекаючи, я розважався тим, що роздивлявся родинний заклад невдячної спадкоємиці Ізабелли, яка у своїй незбагненній невинності захотіла поміняти розкішне життя в царстві комерції на злиденне животіння літератора. Крамниця була справжнім невеличким базаром, де продавали дивовижі, завезені з усіх куточків світу. Мармелади, солодощі, чай. Кава найрозмаїтіших сортів, прянощі та консерви. Фрукти й в’ялене м’ясо. Шоколад і копчені холодні закуски. Справжній пантагрюелівський рай для людей із туго напханими кишенями. Дон Одон, батько дівчини й господар закладу, з’явився незабаром, одягнений у синій халат, із маршальськими вусами і з якимсь сірим обличчям, що, схоже, свідчило про небезпечну близькість інфаркту. Я вирішив обійтися без люб’язностей.
– Ваша дочка сказала мені, що ви тримаєте під прилавком дубельтівку, з якої хочете вбити мене, – сказав я й широко розвів руки. – То ось я перед вами, стріляйте.
– Хто ви такий, нахабо?
– Я той нахаба, якому довелося дати притулок на ніч вашій дівчині, бо її розтелепа батько неспроможний утримати її вдома.
Вираз гніву зійшов із його обличчя, і крамар усміхнувся сумною і якоюсь боязкою усмішкою.
– Сеньйор Мартін? Я вас не впізнав… Як там дівчинка?
Я зітхнув.
– Дівчинка здорова й перебуває в цілковитій безпеці в моєму домі. Вона ще спить, і, слава Богу, її честь залишилася недоторканою.
– Бог вас винагородить.
– Вам, я бачу, байдужісінько до того, де вона є й що з нею відбувається, але все ж таки я просив би вас зробити мені таку ласку й забрати її сьогодні, бо інакше мені доведеться набити вам пику, і не боюся я вашої дубельтівки.
– Моєї дубельтівки? – розгублено перепитав крамар.
Його дружина, маленька жіночка з нервовим поглядом, спостерігала за нами, визираючи з-поза завіси, яка затуляла заднє приміщення крамниці. Щось мені підказало, що стріляти в мене сьогодні не будуть. Дон Одон, засопівши, важко опустився на стілець.
– Я нічого більше не хотів би, сеньйоре Мартін. Але дівчинка не хоче з нами жити, – сказав він із розпачем у голосі.
Переконавшись, що крамар не мерзотник і що Ізабелла мене одурила, я пожалкував про свій різкий тон.
– То ви не виганяли її з дому?
Дон Одон розплющив свої великі, як блюдця, очі. У них застиг вираз болю. Його дружина ступила крок уперед і взяла чоловіка за руку.
– Ми трохи посварилися. Сказали одне одному те, чого не повинні були казати ні ми, ні вона. Але, схоже, дівчині нічого так не хотілося, як утекти з дому… Вона сказала, що піде й ми більше ніколи її не побачимо. У її матері серце мало не розірвалося. Я підвищив голос і сказав, що ми віддамо її в монастир.