– Це ще велике запитання, хто з нас нянька, а хто – дитина. Нема сенсу починати дебати на цю тему, бо я легко виграю.
– А які дебати були б цікавими для вашої ясновельможності?
– Комерційне мистецтво супроти моралістичних дурниць.
– Люба Ізабелло, моя маленька Везувіє, у комерційному мистецтві – а все мистецтво, що заслуговує на цю назву, рано чи пізно стає комерційним – лише його споживач визначає, що в ньому дурне, а що – ні.
– Ви хочете сказати, що я дурна?
– Я хочу сказати, що ти повинна слухатися мене. Роби те, що я тобі сказав. І крапка. Мовчи.
Я показав на двері, і Ізабелла закотила очі, бурмочучи, коли віддалялася від мене коридором, лайку, якої я не розчув.
Поки Ізабелла ходила по школах та бібліотеках, шукаючи підручники та катехізиси для копіювання, я відвідував бібліотеку на вулиці Кармен, щоб поглибити теологічну освіту, підкріплюючи свою наполегливість надмірно великими дозами кави та стоїцизму. Протягом перших семи днів цієї незвичної діяльності я збагатився лише сумнівами. Я переконався лише в тому, що величезна більшість авторів, які відчували покликання писати на теми божественного, людського та священного, певно, були людьми дуже вченими, наполегливими й глибоко побожними, проте як письменники були абсолютними нездарами та нікчемами. Нещасний читач, якому доводилося мандрувати сторінками їхніх творів, мусив докладати нелюдських зусиль, щоб не провалитися в кому, спричинену нудьгою, якою були щедро просякнуті кожна їхня фраза й кожне слово.
Після того як я прочитав тисячі сторінок на цю тему, у мене почало складатися враження, що сотні релігійних вірувань, каталогізовані впродовж історії письма, були надзвичайно схожими між собою. Я приписав це перше враження своєму невігластву або відсутності адекватної документації, але так і не зміг позбутися відчуття, що переглядаю десятки детективних сюжетів, у яких убивця може бути таким або іншим, але схема, за якою розгортаються події, принципово залишається тією самою. Міфи та легенди чи то про божества, чи про виникнення та історію різних рас і народів почали здаватися мені такими собі головоломками, які трохи відрізнялися між собою, проте складалися з тих самих елементів, хоч і в різному порядку.
Через два дні я заприятелював з Евлалією, завідувачкою бібліотеки, яка допомагала мені дібрати тексти та книжки в океані паперу, відданого під її опіку та нагляд, і вряди-годи підходила до мого стола в кутку зали, запитуючи, чи мені не треба чогось іще. Вона була десь мого віку, і її високий інтелект я вгадував по її вухах, надміру загострених і покритих густим мереживом вен.
– Ви читаєте надто багато священної літератури, кабальєро. Може, ви надумали постригтися в ченці тепер, на порозі зрілості?
– Це лише документація.
– Усі так кажуть.
Жарти та дотепний розум бібліотекарки були для мене неоціненним бальзамом, який допомагав витримати сидіння над цими твердокам’яними текстами й продовжувати свою подорож лабіринтами документалістики. Коли Евлалія мала вільну хвилину, вона підходила до мого стола й допомагала мені навести певний лад у всій тій абракадабрі. Мені траплялися сторінки, заповнені розповідями про батьків і дітей, матерів, святих і чистих, про зради й навернення, про пророцтва та мучеників-пророків, посланців неба або благодаті, немовлят, народжених для того, щоб спасти всесвіт, про лютих страховищ, здебільшого схожих на вже відомих нам звірів, про ефірних істот і про істот із рисами обличчя, притаманними якійсь людській расі, що були добрими героями, яким доводилося терпіти грандіозні випробування долі. Земне існування завжди розглядалося як тимчасовий етап, що вимагав послуху, смирення перед долею та дотримання правил людського співжиття, а винагорода за бездоганну поведінку завжди була обіцяна десь у потойбічному світі, світі райського блаженства, де людина матиме все, чого їй так бракувало в тілесному житті.
Опівдні в четвер Евлалія підійшла до мого стола в одну зі своїх коротких перерв і запитала, чи протягом дня я тільки читаю требники, чи іноді дозволяю собі перекусити. Я запросив її на сніданок до ресторану «Каса Леопольдо», який відкрився десь приблизно в той час. Поки ми смакували чудове тушковане м’ясо з бичачого хвоста, вона розповіла мені, що працює вже два роки на своїй посаді, а протягом двох попередніх писала роман, який пише досі й головні події якого розгортаються в бібліотеці на вулиці Кармен, де відбувається ціла низка таємничих убивств.
– Мені хотілося б створити щось подібне до тих романів, які кілька років тому писав Іґнатіус Б. Самсон, – сказала вона. – Ви про нього чули?