– Туманно, – відповів я.
Евлалії досі були дуже до вподоби його книжки, і я запропонував їй надати всій своїй оповіді злегка зловісного тону й покласти в основу історії якусь таємну книжку, одержиму стражденним духом, з елементами очевидного надприродного змісту.
– Так зробив би на вашому місці Іґнатіус Б., – наважився припустити я.
– А чому ви так багато читаєте про янголів і демонів? Тільки не кажіть мені, що ви колишній розкаяний семінарист.
– Я намагаюся з’ясувати, у чому знаходять вияв спільні характеристики походження різних релігій та міфів, – пояснив я їй.
– І що ж ви на сьогодні з’ясували?
– Майже нічого. Але не хочу знуджувати вас розповіддю про свої невдачі.
– Ви мене не знудите. Розповідайте.
Я стенув плечима.
– Ну, гаразд, досі найцікавішим мені видається той факт, що більшість вірувань беруть свій початок від події або персонажа, що ймовірно існували в історії, але дуже швидко вони перетворюються на суспільні рухи, що розвиваються та формуються залежно від політичних, економічних або соціальних обставин, за яких живе група, що їх прийняла. Ви стежите за моєю думкою?
Евлалія кивнула головою.
– Більша частина міфології, що виникає навколо кожної з таких доктрин, від її літургії до норм і табу, походить від бюрократії, що утворюється мірою того, як вони розвиваються, а не від того надприродного явища, з якого вони починалися. Більша частина історій, простих і немудрих, суміш здорового глузду та фольклору й весь войовничий зміст, який вони містять у собі, виникають із подальшого витлумачення принципів, коли вони не мають тенденції слабнути в руках у тих, хто ними керує. Адміністративний та ієрархічний аспект здається ключовим у їхній еволюції. Істина спочатку відкривається всім людям, але дуже швидко з’являються індивіди, які привласнюють собі право та обов’язок тлумачити цю істину, керувати нею, а в певних випадках і змінювати її в ім’я загального добра, і з цією метою вони створюють могутню й потенційно репресивну організацію. Цей феномен, що, як навчає нас біологія, притаманний будь-якій соціальній групі живих створінь, незабаром перетворює доктрину на елемент контролю та політичної боротьби. Розколи, війни та занепад стають неминучими. Рано чи пізно слово стає плоттю, а плоть кровоточить.
Мені здалося, що я почав базікати, як Кореллі, і зітхання вихопилося з моїх грудей. Евлалія слабко всміхалася й дивилася на мене з певною стриманістю.
– То ви цього шукаєте? Крові?
– Кров – причина літератури, а не навпаки.
– Я в цьому не переконана.
– Здається мені, ви навчалися в колегіумі черниць.
– То були чорношкірі дами. Вісім років.
– Чи правду кажуть, що учениці монастирських колегіумів плекають найпотаємніші бажання, у яких соромляться зізнатися навіть самим собі?
– Ладна об заклад побитися, що вам дуже хотілося б про це знати.
– Закладайтеся й можете поставити всі свої фішки на «так».
– Чого ви там іще навчилися у своєму курсі прискореної теології для збуджених умів?
– Майже нічого більше. Мої перші висновки залишили в мені присмак банальності й непослідовності. Усе це й так здавалося мені досить очевидним без необхідності зазирати в енциклопедії та читати трактати про те, як янголи можуть лоскотати людей, можливо, тому, що я неспроможний заходити своїм розумом далі, аніж сягають мої забобони, а можливо, тому, що тут не йдеться про зрозуміння, і суть радикальної проблеми полягає лише в тому, вірити чи не вірити, не намагаючись з’ясовувати, чому я вірю або не вірю. Ну, як вам моя риторика? Вражає чи не вражає?
– У мене від неї шкіра стала гусячою. Шкода, що я не була з вами знайома тоді, коли навчалася в школі чорних пожадань.
– А ви жорстока жінка, Евлаліє.
Біблотекарка весело засміялася й подивилася мені у вічі довгим поглядом.
– Скажіть-но мені, Іґнатіусе Б., хто наповнив вам серце такою люттю?
– Бачу, ви вмієте читати не тільки книжки.
Ми сиділи за столом кілька хвилин, дивлячись, як снують туди-сюди офіціанти в залі «Каси Леопольдо».
– А вам щось відомо про розбиті серця? – запитала в мене бібліотекарка.
Я заперечливо похитав головою.
– Насправді вони розбиваються лише раз. Усе інше – подряпини.
– Напишіть про це у своїй книжці.
Вона показала мені свою обручку.
– Я не знаю, кому це так пощастило, але певен, він розуміє, що є найщасливішим чоловіком у світі.
Евлалія невесело всміхнулася й кивнула головою. Ми повернулися до бібліотеки й обоє пішли на свої місця: вона – до свого кабінету, а я – у свій куток. Я попрощався з нею наступного дня, коли вирішив, що більше неспроможний і не хочу прочитати жодного рядка про одкровення та вічні істини. Ідучи до бібліотеки, я купив білу троянду в кіоску на бульварі Рамбла й залишив квітку на її порожньому письмовому столі. Потім побачив її в одному з коридорів, де вона переставляла книжки.