– Я в це повірю, коли знову ступлю на тверду землю.
Ми наближалися до середини нашого маршруту, до вежі Сан-Жайме, яка височіла над молами, неподалік від Палацу митної служби.
– Ви не станете заперечувати, якщо ми зійдемо тут? – запитав я.
Кореллі стенув плечима й неохоче погодився. Я не міг дихати спокійно доти, доки не опинився в ліфті вежі й не почув, як він доторкнувся до землі. Коли ми вийшли на мол, то побачили лаву, з якої розгортався вид на води порту та на гору Монтжуїк. Ми сіли там і стали дивитися на кабіну канатної дороги, що бігла у височині: я – з полегкістю, Кореллі – з роздратуванням.
– Розкажіть мені про свої перші враження. Про те, що вам дали ці дні занять і напруженого читання.
Я спробував підбити підсумок тому, чого навчився чи чого розучився протягом останніх днів. Видавець слухав мене уважно, висловлюючи жестами свою згоду або незгоду. У кінці моєї експертної доповіді на тему людських міфів та вірувань Кореллі схвально промовив:
– Думаю, ви ефективно попрацювали над синтезом відомих матеріалів. Ви не знайшли голку в сіні, про яку нам говорить відоме прислів’я, але зрозуміли, що єдиною справді цікавою річчю в усій копиці є саме вона, а все інше – то корм для ослів. До речі, якщо ми вже згадали про цих вухатих, то скажіть мені, вам подобаються байки?
– У дитинстві протягом двох місяців я плекав мрію стати Езопом.
– Усі ми мусили відмовитися від великих надій, коли вийшли на дорогу свого життя.
– А ким ви хотіли стати в дитинстві, сеньйоре Кореллі?
– Богом.
Його посмішка, схожа на вищир шакала, миттю стерла усмішку з мого обличчя.
– Мартін, байки, либонь, один із найцікавіших літературних механізмів, які було винайдено. Знаєте, чого вони нас навчають?
– Моралі?
– Ні. Вони навчають нас, що людські створіння засвоюють ідеї та поняття через оповіді, історії, а не через наукові лекції та теоретичні дискурси. Того самого навчає нас будь-який із великих релігійних текстів. Усі вони даються нам у вигляді оповідань із персонажами, які мусять ставати на боротьбу з життям і долати перешкоди, людьми, що вирушають у подорож духовного збагачення через перипетії та одкровення. Усі священні книги – це передусім великі історії, сюжети яких торкаються фундаментальних аспектів людської природи, поміщають їх у моральний контекст і в рамку визначених догм надприродного характеру. Це добре, що ви присвятили тиждень читанню жалюгідних трактатів, дискурсів, ознайомленню з різними думками й коментарями, бо тепер ви зрозуміли: вони нічого не можуть вас навчити, бо всі вони не більш як здійснювані охоче чи неохоче, зазвичай невдалі спроби чогось навчитися. Відсьогодні наші наукові дискусії та розвідки закінчуються. Я хочу, щоб тепер ви почали читати казки братів Ґрімм, трагедії Есхіла, Рамаяну або легенди кельтів. Я хочу, щоб ви прочитали самі тексти, а не коментарі до них чи про них. Я хочу, щоб ви проаналізували, як вони функціонують, у який спосіб передають свою суть і чому спричиняють емоційну реакцію. Я хочу, щоб ви навчалися граматики, а не моралі. І хочу, щоб через два-три тижні ви вже принесли мені щось своє, початок вашої історії. Зробіть так, щоб я повірив у вас.
– Я гадав, ми професіонали й нам не дозволений гріх вірити в ніщо.
Кореллі усміхнувся, показавши зуби.
– Навернути на якусь віру можна тільки грішника, а святого – ніколи.
Мої дні минали між читанням і пересварками. Протягом багатьох років я звик жити самотою й у тому стані методичної та недооцінюваної анархії, яка притаманна неодруженому чоловікові, тому постійна присутність у домі жінки, хай це навіть була лише дівчина, норовлива та з мінливим характером, почала підривати мої звички та звичаї, спочатку майже непомітно, але систематично. Я вірив у безлад, піднесений на рівень принципу. Ізабелла – ні. Я вірив у самотність і тишу. Ізабелла – ні. Не минуло й двох днів, як я відкрив, що майже нічого не спроможний знайти у своєму власному домі. Якщо мені був потрібен ніж для розрізування паперу, або склянка, або черевики, то спершу я мусив запитати Ізабеллу, куди провидіння підказало їй заховати ці речі.
– Я нічого не ховаю. Я кладу речі на їхнє місце, а це зовсім не те.
Не було дня, протягом якого мене разів шість не опановувало бажання задушити її. Коли я втікав до кабінету в пошуках спокою та відпочинку, щоб мати змогу зосередитися на своїх думках, Ізабелла з’являлася через кілька хвилин із філіжанкою чаю або з печивом, радісна й усміхнена. Потім починала ходити кабінетом, визирала у вікно, наводила в кабінеті лад, а тоді запитувала, що я роблю тут, нагорі, такий мовчазний і таємничий. Я відкрив, що дівчата в сімнадцять років наділені такою неймовірною здатністю базікати, що їхній мозок спонукає їх виштовхувати із себе якусь фразу кожні двадцять секунд. На третій день я вирішив, що треба знайти їй хлопця, який був би за можливості глухим.