– Ізабелло, як може бути, що дівчина, така приваблива, як ти, не має залицяльників?
– А звідки ви взяли, що в мене їх нема?
– А є серед тих хлопців такий, що тобі подобається?
– Хлопці мого віку дуже нудні. Вони не мають чого сказати, а половина з них видаються цілковитими йолопами.
Я хотів сказати їй, що з віком вони теж не порозумнішають, але вирішив не ускладнювати ситуацію.
– То хто ж тоді може тобі сподобатися?
– Чоловік старшого віку. Такий, як ви.
– Я здаюся тобі старим?
– А ви вважаєте себе малим хлопчиком?
Я вирішив ліпше сприйняти її слова як жарт, бо вони завдали певного удару по моєму самолюбству. І відповів їй у тому самому тоні, але приправивши свою відповідь кількома краплями сарказму:
– Це добре, що молодим дівчатам подобаються чоловіки старшого віку, але погано, що чоловіки старшого віку, а надто немічні й слиняві, віддають перевагу юним дівчатам.
– Я це знаю. Не така вже я дурна.
Ізабелла зміряла мене пильним поглядом, щось міркуючи, і лукаво всміхнулася. «Зараз вона щось ляпне», – подумав я.
– А вам теж подобаються юні дівчата?
Відповідь була на моїх губах ще до того, як вона сформулювала своє запитання. Я прибрав поважного й значущого вигляду, ніби професор географії абощо.
– Мені вони подобалися, коли я був у твоєму віці. А загалом я схильний віддавати перевагу дівчатам мого віку.
– У вашому віці це вже будуть не дівчата, а сеньйорити або, якщо дивитися правді у вічі, сеньйори.
– Кінець дискусії. Ти не маєш якоїсь роботи внизу?
– Ні.
– Тоді починай щось писати. Я тут тримаю тебе не для того, щоб ти мила мені тарілки та ховала мої речі. Я тримаю тебе тут, бо ти сказала, що хочеш навчитися писати і я той єдиний ідіот на світі, який може тебе цього навчити, так принаймні тобі здається.
– Вам нема чого гніватися. Річ у тім, що мені бракує натхнення.
– Натхнення приходить тоді, коли ти впираєшся ліктями в стіл, примощуєш зад на стілець і починаєш пітніти. Обери собі тему, ідею й натисни на свій мозок так, щоб він заболів. Оце й називається натхненням.
– Тему я вже маю.
– Алілуя.
– Я писатиму про вас.
Тривала мовчанка, у якій схрестилися погляди двох людей, що сидять навпроти одне одного по обидва боки стола.
– Навіщо?
– Бо ви здаєтеся мені цікавим. І незвичайним.
– І старим.
– І прийнятним. Я сприймаю вас майже як хлопця мого віку.
Мимохіть я почав уже звикати до товариства Ізабелли, до її шпильок і до того світла, яке вона принесла в цей дім. Якщо й далі так буде, то справдяться мої найгірші побоювання й ми рано чи пізно станемо друзями.
– А ви зрештою обрали собі тему, прочитавши стільки нудних і грубезних книг?
Я вирішив, що, чим менше розповідатиму Ізабеллі про свою роботу, тим ліпше.
– Сьогодні я ще перебуваю на етапі документації.
– Документації? А це що таке?
– За нормальних обставин письменник мусить прочитати тисячі сторінок, щоб здобути необхідні йому відомості й підійти до суті своєї теми, до її емоційної істини, а потім усе забути й розпочати з нуля.
Ізабелла зітхнула.
– А що таке емоційна істина?
– Це щирість у літературному творі.
– У такому разі треба бути чесним і порядним для того, щоб написати добрий художній твір?
– Ні. Треба бути добрим професіоналом. Емоційна істина – не моральна якість, а техніка.
– Ви говорите, як людина науки, – запротестувала Ізабелла.
– Література, принаймні література добра – це наука, у якій пульсує кров мистецтва. Так само, як архітектура або музика.
– Я думала, з митця щось проростає просто так, несподівано.
– Просто так проростають лише волосини та бородавки.
Ізабелла сприймала ці одкровення без жодного ентузіазму.
– Ви все це кажете тільки для того, щоб розхолодити мене й щоб я повернулася додому.
– Боюся, що ця смоква так швидко з дерева не впаде.
– Ви найгірший учитель у світі.
– Учителя створює учень, а не навпаки.
– З вами сперечатися марно, бо вам відомі всі трюки риторики. Це несправедливо.
– Немає нічого справедливого. Єдине, чого ми можемо прагнути, – це бути логічними. Справедливість – єдина хвороба світу, в усьому іншому здорового, як дуб.
– Амінь. З людиною завжди так буває, коли вона стає старшою? Що вона більше ні в що не вірить, як оце ви.
– Ні, не завжди. Стаючи старшими, більшість людей і далі вірять у всілякі дурниці – як правило, усе більші й більші. Я пливу проти течії, бо мені подобається бачити світ таким, який він є.