Книгар кивнув головою, давши мені зрозуміти, що здогадується про моє бажання не заглиблюватися в цю тему.
– Можна запропонувати вам чашку чаю?
– Навіть дві. І одну Біблію. Але зручну для користування.
– З цим не буде проблем, – сказав книгар. – Дальмау!
Один із його службовців прибіг на виклик.
– Дальмау, тут мій друг Мартін просить знайти для нього видання Біблії не декоративного, а читабельного зразка. Я подумав про Торреса Амата, тисяча вісімсот двадцять п’ятий рік. Ти як вважаєш?
Одна з особливостей книгарні Барсело полягала в тому, що про книжки тут говорили як про вина витонченого смаку, занотовуючи їхній букет, аромат, консистенцію та рік урожаю.
– Чудовий вибір, сеньйоре Барсело, хоча я віддав би перевагу більш осучасненій і переглянутій версії.
– Тисяча вісімсот сімдесятого року?
– Тисяча вісімсот дев’яносто третього.
– Гаразд. Домовилися. Загорни її для нашого друга Мартіна й занеси витрати на рахунок фірми.
– У жодному разі, – заперечив я.
– У той день, коли я візьму плату за Слово Бога з такого безвірника, як ви, мене спопелить блискавка – і слушно.
Дальмау побіг шукати мою Біблію, а я пішов за Барсело до його кабінету, де книгар приготував дві філіжанки чаю й подарував мені сигару зі свого зволожувача. Я прийняв його дарунок і припалив сигару від свічки, яку мені подав Барсело.
– Вона чудова.
– Бачу, ви розвиваєте в собі добрий смак до вишуканого тютюну. Чоловік повинен мати певні вади, за можливості – високої категорії, бо інакше, коли він доживе до старості, то не матиме, у чому каятися. До речі, я складу вам компанію – і то залюбки.
Хмара запашного диму від сигар накрила нас, наче високий приплив.
– Кілька місяців тому я був у Парижі й мав нагоду навести деякі довідки на тему, про яку ви згадали досить давно в розмові з нашим другом Семпере, – сказав мені Барсело.
– «Едисьйон де ла Люм’єр»?
– Атож. Я хотів би довідатися трохи більше, та, на жаль, видавництво закрилося, і, схоже, ніхто не зберіг його каталог, і мені було важко роздобути якісь істотні відомості.
– Ви кажете, видавництво закрилося. Коли?
– Тисяча дев’ятсот чотирнадцятого року, якщо пам’ять мене не зраджує.
– Певно, це якась помилка.
– Ні, якщо ми говоримо про видавництво «Едисьйон де ла Люм’єр», що на бульварі Сен-Жермен.
– Про це саме.
– Погляньте-но, я все записав, щоб не забути, коли ми зустрінемося.
Барсело понишпорив у шухляді свого письмового стола й дістав звідти невеличкого записника.
– Ось мій запис: «“Едисьйон де ла Люм’єр”, видавництво релігійних текстів з офісами в Римі, Парижі, Лондоні та Берліні. Засновник і головний редактор – Андреас Кореллі. Перший офіс у Парижі відкрився 1881 року».
– Неможливо, – прошепотів я.
Барсело стенув плечима.
– Я міг, звичайно, і помилитися, але…
– Ви мали можливість відвідати офіс редакції?
– Я зробив таку спробу, бо мій готель був перед Пантеоном, дуже близько від того місця, адже давній офіс редакції був між вулицею Сен-Жак і бульваром Сен-Мішель.
– І?
– За вказаною адресою я побачив будинок порожній і забитий дошками, схоже, там була пожежа або щось подібне. Єдине, що там збереглося, це молоток на дверях, можна сказати, річ дивовижна й незвичайна, у формі янгола. Виготовлена з бронзи, я сказав би. Я забрав би її звідти, якби жандарм не позирав на мене надто скоса, а я не хотів спричинити дипломатичний інцидент і дати привід Франції знову окупувати нас.
– Якщо зважити на обставини нинішньої політичної ситуації, то вони лише зробили б нам послугу.
– Це ще як сказати… Але, повертаючись до нашої теми, коли я побачив, у якому стані все те перебуває, то зайшов до кав’ярні по сусідству, і мені сказали, що будинок був таким уже років двадцять.
– А про видавця ви щось довідалися?
– Кореллі? З того, що я почув, видавництво закрилося, коли він вирішив піти на пенсію, хоча йому тоді ще не було навіть п’ятдесяти років. Здається, він оселився на віллі на півдні Франції, у Любероні, і помер незабаром по тому. Кажуть, його вкусила отруйна змія. Якийсь різновид гадюки. Поїдьте в Прованс, якщо хочете довідатися точно.
– А ви певні, що він помер?
– Дядечко Коліньї, його давній конкурент, показав мені газетне повідомлення про його смерть, яке зберігає в рамці, наче трофей. Каже, дивиться на нього щодня, аби нагадати собі, що той клятий виродок уже мертвий і похований. Це його точні слова, хоча французькою мовою вони звучать набагато приємніше й більш музикально.
– А Коліньї не згадував, чи видавець мав сина?
– У мене виникло враження, що розмова про Кореллі не була його улюбленою темою, і він досить швидко її зам’яв. Але, схоже, був скандал, пов’язаний із тим, що Кореллі переманив до себе одного з його авторів, такого собі Ламбера.