– Як саме переманив?
– Найкумедніше з усього цього те, що Коліньї навіть ніколи не бачив Кореллі на власні очі. Усі його контакти з ним зводилися до ділового листування. Уся суть проблеми, як на мене, була в тому, що месьє Ламбер, здається, підписав контракт, щоб написати книжку для «Едисьйон де ла Люм’єр» за спиною Коліньї, на якого він був зобов’язаний працювати виключно. Ламбер перебував у цілковитій залежності від опію й заборгував стільки грошей, що ними можна було б замостити вулицю Ріволі від самого початку й до кінця. Коліньї підозрював, що Кореллі запропонував йому астрономічну суму, і бідолаха, який уже помирав, погодився на його умови, щоб забезпечити своїх дітей.
– А яку книжку він мав написати?
– Якогось релігійного змісту. Коліньї сказав мені, як вона називалася, але назва була латинська, і я її не запам’ятав. Якась фраза, що звучить у всіх месах. Pax Gloria Mundi чи щось таке.
– А що сталося з книжкою і з Ламбером?
– Тут справа ускладнюється. Схоже, бідолашний Ламбер у нападі божевілля хотів спалити рукопис і згорів разом із ним у тому ж таки видавництві. Багато людей вважали, що опій отруїв йому мозок, але Коліньї підозрює, що то Кореллі штовхнув його на самогубство.
– А навіщо йому було це робити?
– Хто знає? Можливо, йому не хотілося платити стільки грошей, скільки він пообіцяв Ламберу. А може, то все фантазії Коліньї, палкого любителя божоле протягом дванадцяти місяців на рік. Щоб не ходити далеко, він сказав мені, що Кореллі намагався вбити його й у такий спосіб визволити Ламбера від його контракту й дав йому спокій лише тоді, коли він, Коліньї, погодився розірвати контракт із письменником і дати йому свободу.
– Але ж він сказав, що ніколи не бачив Кореллі?
– Авжеж, сказав. Я думаю, Коліньї марив. Коли я навідав старого в його помешканні, то побачив там більше розп’ять, богородиць і статуеток святих, аніж у крамниці, де торгують вертепами. У мене склалося враження, що в нього не все гаразд із головою. Прощаючись зі мною, він сказав мені, щоб я тримався якнайдалі від Кореллі.
– Але хіба він не сказав, що той помер?
– Та сказав.
Я мовчав. Барсело подивився на мене, заінтригований.
– У мене таке враження, що мої відкриття не стали для вас великою несподіванкою.
Я відповів йому недбалою усмішкою, ніби не надав його розповіді великого значення.
– Навпаки. Дякую, що ви згаяли стільки часу на розслідування цієї справи.
– Не варто дякувати. Я люблю Париж, і навіть збирати тамтешні плітки мені приємно.
Барсело вирвав зі свого записника сторінку, де він записав усі ці дані, і віддав її мені.
– Може, вам згодиться. Тут записано все, що я зміг з’ясувати.
Я підвівся й потиснув йому руку. Він провів мене до виходу, де Дальмау вже приготував мені пакунок.
– Якщо вам захочеться мати картинку з малюком Ісусом, де він заплющує й розплющує очі, коли на нього дивляться, то такі картинки я також маю. І Святу Діву в оточенні ягнят, які, якщо картинку трохи повернути, перетворюються на товстощоких херувимів. Чудо стереоскопічної технології.
– Поки що мене задовольнить і слово одкровення.
– Нехай буде так.
Я подякував книгареві за його зусилля, але мірою того як віддалявся від нього, мене опановували холодна тривога й таке відчуття, ніби вулиці та моя доля вимощені на рухливих пісках.
Ідучи додому, я зупинився перед вітриною крамниці канцелярських товарів на вулиці Архентерія. На складеному вдвоє клаптику тканини лежав футляр, у якому було кілька пер, ручка зі слонової кістки, а також біла чорнильниця з вигравіюваними на ній музами чи феями. У цьому комплекті було щось мелодраматичне, і він здавався викраденим із кабінету якогось російського письменника, одного з тих, котрі тяжко трудилися над романами в кілька тисяч сторінок. Ізабелла мала чудовий каліграфічний почерк, який був предметом моєї заздрості, чистий і незаплямлений, як її сумління, і мені здалося, що цей комплект позначений її ім’ям. Я увійшов до крамниці й попросив продавця показати мені його. Пера були оправлені в золото, і ця річ, певно, коштувала не менше, ніж невеличкий маєток, але я вирішив, що буде добре відповісти на ту приязнь і ту терплячість, з якими моя юна помічниця ставилася до мене, якимсь невеличким, але цінним подарунком. Я попросив, щоб мені загорнули комплект у блискучий пурпуровий папір і перев’язали пакунок великою й гарною стрічкою.
Прийшовши додому, я мав намір досхочу навтішатися тим егоїстичним задоволенням, яке ми переживаємо, коли приходимо з подарунком у руках. Я вже наготувався покликати Ізабеллу так, ніби вона була моєю вірною собакою, якій немає чого робити, крім як із нетерпінням чекати повернення свого хазяїна, але те, що я побачив, коли відчинив двері, примусило мене заніміти. Коридор був темний, як тунель. Двері до кімнати в його кінці були відчинені, і з них вибивалася смуга жовтого світла, що мерехтіло над підлогою.