– Ізабелло, – покликав я з пересохлим ротом.
– Я тут.
Голос долинав зсередини кімнати. Я залишив пакет на столі у вестибюлі й попрямував туди. Зупинився на порозі й подивився всередину. Ізабелла сиділа на підлозі посеред приміщення. Вона поставила запалену свічку у велику склянку й з ентузіазмом віддавалася своєму другому після літератури покликанню: наводила лад у чужому домі.
– Як ти сюди увійшла?
Вона подивилася на мене з усмішкою й здвигнула плечима.
– Я була на галереї й почула рипіння. Подумала, що це повернулися додому ви, але, вийшовши в коридор, побачила, що двері до цієї кімнати відчинені. Я згадала, як ви сказали мені, що ці двері зачинені й замкнені.
– Виходь звідси. Мені не подобається, що ти увійшла до цієї кімнати. Тут дуже вогко.
– Це пусте. Я маю тут багато чого зробити. Ви тільки зайдіть і гляньте. Погляньте, на що я тут натрапила.
Я не зрушив із місця.
– Заходьте, заходьте.
Я увійшов до кімнати й опустився навколішки біля неї. Ізабелла розділила речі та ящики за категоріями: книжки, іграшки, фотографії, одяг, взуття, окуляри. Я подивився на всі ці предмети з острахом. Що ж до Ізабелли, то вона була в захваті, так, ніби потрапила до копалень царя Соломона.
– Це все ваше?
Я заперечливо похитав головою.
– Це речі колишнього власника.
– Ви його знали?
– Ні. Усе це було тут за багато років до того, як я сюди переселився.
Ізабелла тримала в руці пакунок листів і показала мені його з таким виразом, ніби йшлося про остаточний і вирішальний доказ у якомусь розслідуванні.
– Бо я, здається, з’ясувала, як його звали.
– Не кажи мені.
Ізабелла всміхнулася, вочевидь, у захваті від своїх детективних успіхів.
– Марласка, – проголосила вона. – Його звали Дієґо Марласка. Вам це не здається цікавим?
– А що тут цікавого?
– Він має ті самі ініціали, що й ви. Д. М.
– Це простий збіг. Десятки тисяч людей у цьому місті мають такі самі ініціали.
Ізабелла мені підморгнула. Вона була задоволена, як ніколи.
– Погляньте, що я знайшла.
Ізабелла десь відкопала коробку з латуні, наповнену старими фотографіями. То були образи з іншого часу, старі поштівки давньої Барселони, фотографії палаців, зруйнованих у парку Сьюдадела після Всесвітньої виставки 1888 року, великих, давно знесених будинків і проспектів, заповнених людьми, що були вдягнені відповідно до церемонності тієї епохи, екіпажами та спогадами, що мали колір мого дитинства. З тих світлин дивилися на мене з відстані в тридцять років забуті обличчя й погляди. На кількох із них я начебто впізнав обличчя актриси, дуже популярної в мої дитячі роки, але давно забутої. Ізабелла мовчки спостерігала за мною.
– Ви впізнали її? – запитала вона.
– Здається, її звали Ірен Сабіно, якщо не помиляюся. Вона була актрисою, що здобула певну славу в театрах Паралело. Це було вже давно. Ти ще тоді й не народилася.
– А погляньте ось на цю.
Ізабелла показала мені світлину, на якій Ірен Сабіно стояла, спершись руками на підвіконня, що його мені неважко було впізнати як підвіконня мого кабінету нагорі у вежі.
– Цікаво, правда? – запитала Ізабелла. – Думаєте, вона жила тут?
Я стенув плечима.
– У кращому випадку вона була коханкою того ж таки Дієґо Марласки…
– У будь-якому випадку це нас не стосується.
– Які вони витерті, деякі з них.
Ізабелла переглядала фотографії, що зберігалися в коробці. Одна випала в неї з рук. Вона лежала під самими моїми ногами, і я нахилився й підняв її. На ній Ірен Сабіно в шикарній чорній сукні позувала в гурті святково вдягнених людей у залі, яку я, здається, упізнав як великий салон Кінного цирку. То була звичайна святкова фотографія, і вона не привабила б моєї уваги, якби на другому плані, майже змазаному, я не розгледів кабальєро з білим волоссям, що стояв нагорі сходів. Андреас Кореллі.
– Ви зблідли, – сказала Ізабелла.
Я підніс фотографію ближче до очей і став її роздивлятися, нічого не кажучи. Потім підвівся на ноги й знаком показав Ізабеллі, щоб вона вийшла з кімнати.
– Я не хочу, щоб ти сюди заходила, – сказав я слабким голосом.
– Але чому?
Я зачекав, поки Ізабелла вийде, і замкнув двері. Дівчина дивилася на мене такими очима, ніби я був не при своєму розумі.