Я подивився на нього очима слухняного учня, який прагне дістати схвалення суворого й вимогливого вчителя. Кореллі поплескав мене по коліну з виразом великодушної поблажливості.
– Мені подобається запах усього цього. Я хочу, щоб ви оглянули свою тему з усіх боків і надали їй форми. Я дам вам більше часу. Ми зустрінемося через два або три тижні, я попереджу вас про нашу зустріч за кілька днів до того, як вона відбудеться.
– Вам треба покинути місто?
– Справи видавництва вимагають моєї присутності, і, боюся, мені доведеться вирушити в подорож на кілька днів. Але я задоволений. Ви попрацювали дуже добре. Я знав, що зустрів свого ідеального кандидата.
Хазяїн підвівся на ноги й подав мені руку. Я витер об холошу штанів піт, який виступив у мене на долоні, і потиснув її.
– А що, як мене спіткає невдача? – запитав я.
– Цього не може бути, Мартін. Ви почали дуже добре.
Я побачив, як він пірнув у сутінь альтанки, і відлуння його кроків розтануло в темряві. Я залишався там досить довго, запитуючи себе, чи справді мій хазяїн спіймався на гачок і проковтнув усю ту купу вигадок, які я йому підсунув. Я був переконаний, що розповів йому саме те, що він хотів почути. Я вірив, що мені вдалося переконати його й що, наплівши купу нісенітниць, я зміг задовольнити його на певний час і переконати в тому, що його слуга, нещасливий невдаха-романіст, навернувся до його руху. Я сказав собі, що будь-яка діяльність, яка допоможе мені вигадати трохи часу, щоб з’ясувати, у яку халепу він мене затягнув, варта моїх зусиль. Коли я підвівся й вийшов з альтанки, руки в мене досі тремтіли.
Роки досвіду, якого я набув, вигадуючи інтриги для своїх детективних сюжетів, допомогли мені опрацювати низку основних принципів, на яких я міг побудувати своє розслідування. Один із них підказав мені, що будь-яка інтрига середньої міцності, нехай навіть навіяна пристрастю, народжується й помирає із запахом грошей та нерухомої власності. Вийшовши з альтанки, я попрямував у контору реєстрації власності, що на вулиці Консьєхо-де-Сьєнто, де вирішив ознайомитися з книгами, у яких зберігалися записи про купівлю, продаж та власників мого будинку. Книги бібліотеки реєстрів містять у собі не менше істотної інформації про реальне життя, аніж повні зібрання творів найвідоміших філософів, а може, і більше.
Я знайшов насамперед запис про взяття мною в оренду будинку, зазначеного під номером тридцять на вулиці Фласадерс, а також посилання на записи, необхідні для того, щоб простежити історію будинку до того, як він перейшов у власність Іспанського колоніального банку тисяча дев’ятсот одинадцятого року внаслідок секвестру, накладеного на майно родини Марласки, яка, схоже, успадкувала будинок по смерті його власника. Там була згадка про адвоката на ім’я С. Валерá, який представляв інтереси родини під час судового процесу. Ще один стрибок у минуле дозволив мені з’ясувати дату, коли такий собі Дієґо Марласка Понжилупі купив маєток у такого собі Бернабе Масота-й-Кабале. Я записав на окремому аркуші всі цікаві для мене дані, від прізвища адвоката та учасників купівель і продажів до відповідних дат. Один зі службовців голосно попередив, що до закриття архіву залишається п’ятнадцять хвилин, і я наготувався піти, але перед цим поквапився навести довідки про те, у якому стані власності перебуває резиденція Андреаса Кореллі біля парку Ґвель. Коли п’ятнадцять хвилин минули, а я так і не встиг знайти потрібні мені відомості, я підвів голову від реєстрів і зустрівся із сірим поглядом секретаря. Це був худий суб’єкт, напомаджений від вусів до чуприни, від якого струменіла войовнича недбалість, притаманна людям, які перетворюють свою професійну діяльність на засіб псувати життя іншим людям.
– Пробачте. Я ніяк не можу знайти відомості про одну власність, – сказав я.
– Це тому, що або вона не існує, або ви не вмієте шукати. Але зараз ми зачиняємося.
У відповідь на його досить нелюб’язне намагання якнайскоріше випхати мене за двері я обдарував його однією зі своїх найлюб’язніших усмішок.
– Я сподіваюся, що знайду їх із вашою експертною допомогою, – сказав я.
Він подивився на мене з огидою в погляді й вихопив книгу з моїх рук.
– Приходьте завтра.
Наступним закладом, який я відвідав, була претензійна будівля Колегії адвокатів на вулиці Мальорка, розташована лише за кілька провулків звідти. Я піднявся сходами, над якими висіли кришталеві люстри й стояла скульптура, що здалася мені статуєю богині правосуддя з бюстом та манерами однієї з наших театральних зірок. Чоловічок, схожий на пацюка, зустрів мене в приймальні й запитав, чим зможе допомогти мені.