– Але він уміє добре працювати. І він дуже гарна людина.
– Занадто гарна людина, між нами кажучи. Іноді я дивлюся на нього й думаю, що з ним станеться, коли я відійду. Як він даватиме раду всьому…
– Усі батьки мають такі побоювання, сеньйоре Семпере.
– І ваш також? Пробачте, я не хотів…
– Вам нема чого просити пробачення. Мій батько мав надто багато власних проблем, аби перейматися ще й моїми. Ваш син має набагато більше переваг, аніж ви гадаєте, я переконаний.
Семпере подивився на мене із сумнівом у погляді.
– Знаєте, чого, на мою думку, йому бракує?
– Лукавства?
– Жінки.
– Йому неважко буде вибрати собі наречену з усіх тих горличок, які штовхаються біля вітрини, щоб помилуватися ним.
– Я говорю про жінку справжню, одну з тих, які роблять чоловіка таким, яким він повинен бути.
– Він іще молодий. Нехай порозважається кілька років.
– Якби ж хоч він розважався. Якби навколо мене в його віці крутилося стільки дівчат, я грішив би, як кардинал.
– Бог дає хліб тому, у кого немає зубів.
– Саме цього йому й бракує – зубів. І бажання кусатися.
Я помітив, що якась думка промайнула в голові книгаря. Він поглянув на мене з усмішкою.
– Ти міг би допомогти йому…
– Я?
– Ти чоловік світу, Давиде. І не дивися на мене такими очима. Я певен, що якби ти захотів, то знайшов би добру дівчину для мого сина. Вродливе обличчя він уже має. А всього іншого навчив би його ти.
Я не знав, що йому сказати.
– Хіба ти не сказав, що хочеш допомогти мені? – запитав книгар. – То й допоможи.
– Я говорив про гроші.
– А я говорю про мого сина, про майбутнє мого закладу. І всього мого життя.
Я зітхнув. Семпере взяв мою руку й стиснув її з усією тією силою, яка в нього ще збереглася.
– Пообіцяй, що ти не дозволиш мені піти з цього світу, не побачивши, як мій син знайде собі жінку з тих, біля яких не страшно й померти. І яка подарує мені онука.
– Якщо я правильно вас зрозумів, ви хочете, щоб я ходив із ним обідати в кав’ярню «Новедадес».
Семпере всміхнувся.
– Іноді мені здається, що ти мав би бути моїм сином, Давиде.
Я подивився на книгаря. Він здався мені слабкішим і старшим, аніж будь-коли, лише тінню від того дужого й авторитетного чоловіка, яким я його пам’ятав у роки свого дитинства між цими самими стінами, і мене опанувало відчуття, що скоро світ обвалиться під моїми ногами. Я підійшов до нього й, не встигши навіть усвідомити, що роблю, зробив те, чого ніколи не робив протягом тих років, коли ми були знайомі. Я поцілував його в чоло, покрите плямами чоло, на яке спадали чотири сиві волосини.
– Ти мені обіцяєш?
– Я вам обіцяю, – сказав я, прямуючи до виходу.
Контора адвоката Валера була в мансарді екстравагантного модерністського будинку, що мав чотириста сорок другий номер на проспекті Діагональ, за крок від перехрестя з бульваром Ґрасіа. Ця будівля з величезними вікнами та дахом із зелених мансард – за браком ліпшого порівняння – була схожа на хрест, що утворився з велетенських курантів і піратського корабля. У будь-якому іншому куточку світу ця бароково-візантійська споруда була б проголошена одним із семи чудес світу або диявольським витвором якогось божевільного митця, одержимого одним із духів потойбічного світу. У районах нової забудови Барселони, де подібні будівлі повиростали повсюдно, наче конюшина після дощу, хтось міг би хіба здивовано звести брови, побачивши її.
Я увійшов до вестибюля й побачив ліфт, схожий на слід від велетенського павука, який тче собори замість павутини. Портьє відчинив мені кабіну й замкнув мене в тій чудернацькій капсулі, яка стала підійматися центральним трактом спіралі сходів. Секретарка із суворим обличчям відчинила переді мною двері з різьбленого дуба й жестом показала, щоб я увійшов. Я назвав їй своє ім’я і сказав, що попередньо не домовлявся про зустріч, але прийшов сюди у зв’язку з перепродажем одного будинку у кварталі Рібера. Щось змінилося в незворушному виразі її обличчя.
– Будинку з вежею? – запитала секретарка.
Я кивнув головою. Секретарка провела мене до просторого приміщення й попросила, щоб я зачекав. Інтуїція підказала мені, що це не зала офіційного очікування.
– Будь ласка, зачекайте кілька хвилин, сеньйоре Мартін. Я повідомлю адвоката, що ви тут.
Наступні сорок п’ять хвилин я чекав у тій залі, оточений полицями, на яких стояли томи завбільшки з надгробні плити з написами на корінцях такого зразка: «1888–1889, Б. С. А. Ділянка перша. Документ другий», які ніби наказували, щоб їх прочитали. У залі було дуже велике вікно, яке нависало над проспектом Діагональ і з якого було видно все місто. Меблі пахли благородним деревом, старим і, схоже, вимоченим у грошах. Килими та глибокі шкіряні крісла створювали атмосферу британського клубу. Я спробував підняти одну з ламп, яких було багато в цьому кабінеті, і прикинув, що вона важила не менш як тридцять кілограмів. На великому олійному портреті, який висів над каміном, було зображене кругле й емоційне обличчя чоловіка, який не міг бути кимось іншим, крім як незабутнім Сопонсіо Валера-і-Меначо. Титан адвокатського ремесла красувався бурцями та вусами, схожими на гриву старого лева, а його очі, що метали вогонь і крицю й були позначені грізною серйозністю смертного вироку, тримали під своїм прицілом кожну полицю, від найдальшої до найближчої.