– Він не говорить, але якщо на хвильку відірвати погляд від картини, то, здається, може зробити це в будь-яку мить, – сказав голос за моєю спиною.
Я не чув, як він увійшов. Себастьян Валера ходив дуже тихо – здавалося, протягом усього свого життя він намагався ховатися в тіні свого батька й тепер, у п’ятдесят із лишком років, уже не міг позбутися звички бути непримітним. Його розумний і проникливий погляд поєднувався з тими вишуканими манерами, які притаманні лише принцесам королівської крові й справді дорогим адвокатам. Він подав мені руку, і я потиснув її.
– Пробачте, що примусив вас довго чекати, але я не розраховував на ваш візит, – промовив він і показав на крісло, запрошуючи мене сісти.
– Я до вас не в претензії. Навпаки, дуже вдячний за вашу люб’язну згоду прийняти мене.
Валера усміхнувся так, як може всміхатися лише той, хто знає ціну кожній хвилині часу.
– Моя секретарка сказала, що вас звати Давид Мартін. Давид Мартін, письменник?
Мабуть, я не зміг приховати вираз подиву на своєму обличчі.
– Я походжу з родини великих читачів, – пояснив він. – Чим я можу допомогти вам?
– Я хотів проконсультуватися з вами щодо перепродажу маєтності, розташованої…
– Будинку з вежею, – коректно урвав мене адвокат.
– Так.
– Ви його знаєте? – запитав він.
– Я в ньому живу.
Валера подивився на мене тривалим поглядом, не переставши всміхатися. Він випростався в кріслі, і поза його стала напруженою й непроникною.
– Ви його власник?
– Ні, я живу в тому будинку на правах наймача.
– І що ви хочете знати, сеньйоре Мартін?
– Я хотів би знати, якщо це можливо, за яких обставин будинок перейшов у власність Іспанського колоніального банку, і здобути якусь інформацію про давнього власника.
– Дон Дієґо Марласка, – промурмотів адвокат. – Чи можу я довідатися про природу вашого інтересу?
– Казуїстика. Нещодавно, наводячи в домі лад, я знайшов деякі статті, що їх, думаю, написав він.
Адвокат насупив брови.
– Статті.
– Книжку. Або, точніше кажучи, рукопис.
– Сеньйор Марласка був великим любителем літератури. Зокрема, він був автором численних трактатів із права, а також писав книжки на історичні та інші теми. Він був великим ерудитом. І великою людиною, хоча наприкінці його життя деякі особи намагалися зіпсувати йому репутацію.
Адвокат помітив вираз подиву на моєму обличчі.
– Я бачу, ви не знайомі з обставинами смерті сеньйора Марласки.
– Боюся, що ні.
Валера зітхнув, ніби вагаючись, говорити йому далі чи ні.
– А ви не станете писати ані про це, ані про Ірен Сабіно?
– Ні.
– Я можу покластися на ваше слово?
Я кивнув головою.
Валера стенув плечима.
– Проте навряд чи я зможу розповісти вам більше, аніж про це говорили в той час, – сказав він, більше звертаючись до самого себе, аніж до мене.
Адвокат подивився коротким поглядом на портрет батька, а тоді перевів його на мене.
– Дієґо Марласка був компаньйоном і найкращим другом мого батька. Вони вдвох заснували цю контору. Сеньйор Марласка був блискучим чоловіком. На жаль, він був також чоловіком із дуже складним характером і западав у тривалі періоди меланхолії. Дійшло до того, що мій батько й сеньйор Марласка вирішили порвати стосунки. Сеньйор Марласка закинув адвокатську практику, щоб віддатися своєму головному покликанню – літературі. Кажуть, ніби всі адвокати таємно прагнуть відмовитися від своєї професії й стати письменниками…
– …поки не порівняють заробітки.
– Річ у тому, що дон Дієґо заприятелював з актрисою, яка мала певну популярність у ті часи, Ірен Сабіно, для якої він хотів написати драматичну комедію. Не більше. Сеньйор Марласка був кабальєро й ніколи не зраджував свою дружину, але ж ви знаєте людей. Почалися пліткування. Чутки й ревнощі. Пішла поголоска, ніби дон Дієґо має позашлюбний роман з Ірен Сабіно. Його дружина ніколи йому цього не простила, і шлюб розпався. Розбитий горем сеньйор Марласка купив будинок із вежею й переселився туди. Та, на жаль, він не встиг там прожити й року, бо помер унаслідок нещасливого випадку.