— А в нас, — мов крізь туман чув Петро, — у селі чекали, кажуть, бранців з неволі. Десять літ чекали, і п'ятнадцять, і двадцять п'ять…
Туманіло—пливло перед очима. Зціпив зуби до болю…
— Не прийшов ніхто… Всі погинули, мабуть… Царство їм небесне…
— Не всі, — зі стогоном видавив Петро з себе. — Не всі, дитино… Дай—но ще водички…
Пив рідну воду, дивився гарячими, зволоженими очима на чорняве дівча і заспокоювався поволі.
— Так от, мала. Дядько Тодор Трагіра — то був пречудовий богомаз. Чоловік такого великого хисту, що його сам дід Скрипник поважав. А ще ж і хоробрий був. Коли в Богданії Йон—Воде Лютий піднявся на турка, Тодор Трагіра був у нього хоробрим вояком… А вже потім прийшов на Вкраїну… Син його, Никодим, мою сестричку Устю взяв собі за жону… Отак…
— Де ж вони всі?
— Де? — блиснув очима Петро. — Отам он, — показав пальцем до старих яблунь, — прив'язали Никодима й голову відрубали. А ось тут, — показав пальцем ближче, — Трагірі руки повідрубували… А Устя… Устю далеко забрали. В Туреччину. Син у неї там народився — онук діда Тодора Трагіри.
— Живий?
— Не знаю… — зітхнув Петро. — Не знаю. Чи живий, чи ні… Потурчений він. Яничар. Може, приїздив сюди наших людей вбивати… Я й імення його не знаю. І навіть Устя не знає… Знає тільки, що його позначено синім над бровою та на підошвах…
— А ви ж як? Маєте жінку, дітей?
Всміхнувся гірко Петро. Та відповів за давнім козацьким звичаєм: витяг наполовину з піхов шаблю і промовив:
— Оце моя жінка…
— На Запоріжжя їдете?
— Далеко їдемо. Дуже далеко. Але я ще думаю навідатися додому…
— Будь ласка, раді будемо.
— Ну, що ж, спасибі за смачну водичку, за добру розмову…
— А що казати батькові?
— А те, що Петро Скрипник приїздив, Устин брат… Ну, бувай! — і він скочив було на коня, та враз якась думка скинула його з сідла.
— Слухай—но, дівчино, а ти про діда Скрипника хоч щось знаєш?
— А хіба він справді жив? То ж тільки казка.
— Яка ще казка?
— Про його скрипку. Що він заповів поховати її разом з дим, а сам дідькові продав душу, та як умер, то його тіла тут же й не стало, а скрипку знайшли отам — у полі… Розтоптану…
— Ну і…
— Так наш Дода, ну, отой, що ви кажете Тодор Трагіра, весь час туди носить, на тую скрипку, каміння. Цілу гору каміня за тридцять літ наносив.
— Як же він носить?
— А так… Бере камінь оцупками своїх рук та й несе через усе село. Діти біжать, сміються, пальцями на нього тицяють, а він несе… Скрипчина могила — так кажуть про те місце, але воно якесь чудне… Буває, що вночі там виє, мов скрипка плаче—грає… Чи нечиста, прости господи, сила?
Петро знову скочив у сідло, аж кінь боком—боком пішов.
— Бувай, молода, не забувай!
— Не забу—у–ду! — махнула вона рукою.
І коли Скрипник озирнувся, то побачив, як вона стоїть, махає правою рукою, а лівою тримає біля рота кінчик коси, що впала була у відерце. Скрипник провів рукою по вусах та щоках й намацав щось ніжне й холодне. Він глянув на руку й побачив червону пелюстку. Хотів роздивитися її, та війнуло вітром, і пелюстка злетіла з руки. Він ще раз озирнувся — дівчина стояла й махала рукою…
«Тридцять літ по світах вештався, але знав: є на світі Сугаки — моя батьківщина. Думав: умирати буду — сюди приїду, бо то — моя земля. І от — приїхав. І нічого, нічого немає того, що в'язало мене з нею…
А все одно — п'єш рідну воду і плакати хочеться!»
Вони їхали вузькою стежиною в лісі. Могутні буки шуміли ще міцним зеленим листом. Просвічувало крізь листя різко блакитне, вже не літнє небо.
Стежка то вигиналася між кущами, то бігла прямо, коні йшли собі дрібною риссю. Олександр і Петро сиділи наче влиті, Йован і Джузеппе помітно підскакували, й це діло ні їм, ні коням явно не подобалося, а Йон вигуцував, як йому хотілося, вимахуючи по—хлопчачи ліктями.
Петро якось озирнувся на молдаванина і мимоволі засміявся, побачивши його розвеселе обличчя. Йон дриґав ногами і щось наспівував собі під ніс.
— Що ти, Ионе, так тихо? Заспівай уголос, щоб усі чули! — сказав Петро.
Йон, мовби його застукали на чомусь негарному, зашарівся, махнув рукою: навіщо, мовляв…
— Та заспівай, я ваших пісень не знаю. Ион трохи подумав, а потім, ще дужче почервонівши, попросив:
— Відверніться, тоді заспіваю. Тільки слів не зрозумієте.
— А ти мені розкажеш.
Коні ліниво трусили риссю під густими грабовими гілляками, під їхніми ногами вигиналася поросла мохом стежина. Йон виспівував свою пісню, і вона мов летіла між дерев разом з вершниками, а потім губилася в зеленому шумовинні лісу.