— Як! Лише мені? — вигукнув Кадрус. — Та що ви, пане абате! Ви що, кепкуєте з мене?
— Цей самоцвіт треба було поділити поміж Едмоновими друзями. У Едмона був лиш один друг, то про поділ і балачки нема. Візьміть цей камінь і продайте його; як я вам уже сказав, він коштує п’ятдесят тисяч франків, і ці гроші, сподіваюся, порятують вас від убозтва.
— Пане абате, — сказав Кадрус, ніяково простягаючи руку, а другою втираючи піт, — панотче, не жартуйте зі щастям і відчаєм людським!
— Мені знайомі й щастя, і відчай, і я ніколи не став би жартувати з цими почуттями. Беріть-бо, але за це...
Кадрус уже було торкнувся каменя, та враз відсахнувся.
Абат усміхнувся.
— ...за це, — провадив він, — дайте мені гаманця, якого пан Моррель лишив на коминку у старого Дантеса; ви сказали, що він і досі у вас.
Дедалі дуже дивуючись, Кадрус підійшов до великої дубової шафи, відчинив її і подав священикові довгого капшука з бляклого червоного шовку, зашморгнутого двома мідними кільцями, з яких уже злізла позолота.
Панотець узяв гаманця і віддав Кадрусові самоцвіт.
— Ви справді свята людина, панотче! — вигукнув Кадрус. — Адже жодна душа не знала, що Едмон віддав вам цей камінь, і ви могли спокійнісінько лишити його собі.
«Еге, — подумав собі панотець, — бачу, сам ти так і вчинив би!».
Священик підвівся, узяв капелюха і рукавички.
— Чекайте-но! — раптом сказав він. — Чи ж усе, що ви мені розповіли, щира правда? Я можу цілком вам вірити?
— Пане абате, — відказав Кадрус, — ось у кутку висить святе розп’яття; там, на шафі, лежить Євангеліє моєї дружини. Розгорніть цю книжку, і я присягнуся вам на ній, перед розп’яттям, спасінням душі моєї присягнуся, моєю вірою у Спасителя, що сказав вам усе, як і було, достеменно так, як янгол-охоронець скаже про це на вухо Господові Богу в день Страшного суду!
— Гаразд, — сказав панотець, якого щирість, що звучала в Кадрусовому голосі, запевнила в тому, що він каже правду. — Бажаю, щоб ці грошенята пішли вам на користь! Прощавайте. Я знову іду від людей, що завдають одне одному так багато зла.
І панотець, насилу відкараскавшись від палких Кадрусових подяк, сам одсунув засув на дверях, вийшов, сів на коня, уклонився ще раз корчмареві, що розливався медоточивими прощальними речами, і помчав тим самим шляхом, яким і приїхав.
Обернувшись, Кадрус угледів дружину, що стояла позад нього; вона була ще блідіша і тремтіла ще дужче, ніж звичайно.
— Чи добре я почула? — запитала вона.
— Що? Що він віддав самоцвіт лише нам? — запитав Кадрус, що аж не тямився на радощах.
— Так.
— Щира правда, самоцвіт у мене.
Дружина зиркнула на нього, потім глухо сказала:
— А якщо він фальшивий?
Кадрус зблід і похитнувся.
— Фальшивий? — прошепотів він. — Фальшивий... А задля чого він став давати фальшивий самоцвіт?
— Щоб випитати у тебе все, бевзю!
Уражений таким припущенням, Кадрус так і завмер. За мить він ухопив капелюха і нап’яв його поверх червоної хустини, якою була обв’язана його голова.
— Ми зараз про це дізнаємося, — сказав він.
— Як?
— У Бокері ярмарок; там приїхали ювеліри з Парижа; піду та покажу їм самоцвіт. А ти стережи хату; за дві години я повернуся.
І Кадрус вибіг на шлях і помчав у протилежний бік від того, яким попрямував незнайомець.
— П’ятдесят тисяч франків! — буркнула Карконта, лишившись сама. — Це, звісно, гроші... але не багатство.
VII. В’язничний реєстр
Наступного дня по тому, як на шляху поміж Бельґардом і Бокером відбулася змальована нами розмова, чолов’яга років тридцяти чи й тридцяти двох, у блакитному фраці, нанкових панталонах і білій камізельці, за поставою і вимовою щирий англієць, завітав до марсельського мера.
— Мосьпане, — сказав він, — я старший агент римського банкового дому «Томсон і Френч»; ми вже десять років маємо стосунки з марсельським торговим домом «Моррель і син». У нас із цією компанією в обігу сто тисяч франків, і ось, почувши, що їй загрожує банкрутство, ми занепокоїлися. Тож я навмисне приїхав із Рима, щоб дістати од вас відомості про цей торговий дім.
— Мосьпане, — відказав мер, — мені справді відомо, що упродовж останніх років пана Морреля немовби переслідує лихо: він утратив один за одним чотири чи п’ять кораблів і зазнав величезних збитків од кількох банкрутств. Та хоч він і мені винен десять тисяч франків, я все ж таки не вважаю за можливе давати вам якісь відомості про його фінансове становище. Якщо ви запитаєте мене як мера, якої я думки про пана Морреля, я вам скажу, це винятково чесний чоловік, який виконував досі всі свої зобов’язання з надзвичайною точністю. Ось і все, що можу я сказати про нього. Якщо вам цього не досить, зверніться до пана де Бовіля, інспектора в’язниць, вулиця Ноай, дім номер п’ятнадцять. Він уклав у ту компанію, якщо не помиляюся, двісті тисяч франків, і якщо і справді існують підстави для якихось побоювань, то, оскільки та сума набагато більша від моєї, ви, либонь, отримаєте від нього з цього питання набагато ґрунтовніші відомості.