— Ви так гадаєте? — запитала маркіза.
— Я цього боюся. Острів Ельба заблизько до Франції. Присутність Наполеона майже на відстані простягнутої руки підтримує надію в його прибічників. Марсель кишить військовими, що отримують половину платні; вони весь час шукають сварок із роялістами. Звідси дуелі поміж світськими людьми, а поміж простацтвом різанина.
— Авжеж, — сказав граф де Сальв’є, давній друг маркіза де Сен-Мерана і камергер графа Д’Артуа, — але хіба ви не знаєте, що Священний Союз хоче переселити його?
— Так, про це була розмова, коли ми їхали з Парижа, — відказав маркіз.
— А куди ж його пошлють?
— На Святу Єлену.
— На Святу Єлену! Що воно таке? — запитала маркіза.
— Острів, за дві тисячі миль звідціля, потойбіч екватора, — відказав граф.
— Щасливої дороги! Вільфор має рацію, це безум — залишати такого чоловіка поміж Корсикою, де він народився, Неаполем, де ще владарює його зять, та Італією, з якої він хотів учинити королівство для свого сина.
— На жаль, — сказав Вільфор, — є угоди 1814 року, і не можна зачепити Наполеона, не порушивши їх.
— То їх порушать! — сказав граф де Сальв’є. — Він не дуже був перебірливий, коли звелів розстріляти бідолашного герцога Енгієнського.
— Чудово, — сказала маркіза, — вирішено: Священний Союз позбавить Європу Наполеона, а Вільфор позбавить Марсель його прибічників. Або король владарює, або ні; якщо він владарює, його панування має бути сильне і його виконавці непохитні; тільки в такий спосіб можна відвернути його.
— На жаль, пані, — усміхнувшись, сказав Вільфор, — помічник королівського прокурора завжди бачить зло, коли воно вже здійснилося.
— Тоді він має його поправити.
— Я міг би сказати, пані, що ми не поправляємо зло, а лише помщаємося за нього, та й годі.
— Ох, пане де Вільфоре, — сказала гарненька юна панна, донька графа де Сальв’є, подруга панни де Сен-Меран, — постарайтеся влаштувати якийсь цікавий процес, поки ми ще в Марселі. Я ніколи не бачила суду присяжних, а це, кажуть, дуже цікаво.
— Авжеж, справді дуже цікаво, — відказав помічник королівського прокурора. — Це вже не штучна трагедія, а достеменна драма, не вдавані страждання, а справжні муки. Людина, яку ви бачите, після закінчення вистави йде не додому, вечеряти зі своєю родиною і спокійно вкластися до ліжка, щоб завтра почати спочатку, а до в’язниці, де на неї чекає кат. Тож для нервових осіб, що шукають сильних відчуттів, ліпшого видовиська й бути не може. Не турбуйтеся, якщо така нагода випаде, я скористаюся нею.
— Від його слів у мене аж мороз по спині йде, а він регоче! — збліднувши, сказала Рене.
— А що тут удієш? Це поєдинок. Я вже п’ять чи шість разів вимагав кари на горло для підсудних, політичних та інших... Хтозна, скільки зараз у пітьмі точиться кинджалів чи скільки їх уже націлено на мене!
— Боже мій! — вигукнула Рене. — Невже ви кажете серйозно, пане де Вільфоре?
— Цілком серйозно, — відказав Вільфор з усмішкою на вустах. — І від цих цікавих процесів, яких графиня прагне з допитливості, а я — від честолюбства, небезпека для мене лише зростає. Хіба наполеонівські вояки, що звикли сліпо йти на ворога, міркують, коли треба випустити кулю чи штрикнути багнетом? Невже в них здригнеться рука вбити людину, яку вони вважають своїм особистим ворогом, коли вони, не замислюючись, убивають росіянина, австрійця чи угорця, якого ніколи не бачили? До того ж, небезпека необхідна, а то наше ремесло не мало б виправдання. Я й сам запалююся, коли бачу в очах звинуваченого спалах шалу; це додає мені снаги. Тут уже не судове засідання, а битва; я борюся з ним, він борониться, я завдаю нового удару, і битва закінчується, як і будь-яка битва, перемогою або поразкою. Ось що значить виступати в суді! Небезпека породжує красномовність. Якби звинувачуваний усміхнувся мені після моєї промови, то я вирішив би, що промовляв кепсько, що слова мої були бліді, кволі й невиразні. Уявіть собі, яка гордість наповнює душу прокурора, певного у винності підсудного, коли він бачить, як злочинець блідне і схиляє голову під тягарем доказів і під разючими ударами його красномовності! Голова злочинця хилиться і падає!
Рене тихо зойкнула.
— Оце промовляє! — сказав хтось із гостей.
— Такі люди й потрібні за нашої пори, — сказав другий.