За хвилю увійшов Дантес.
Він був так само блідий, та спокійний і привітний; із невимушеною поштивістю він уклонився своєму судді, потім пошукав очима стільця, наче перебував у вітальні судновласника Морреля.
І лише тоді зустрів він тьмяний погляд Вільфора — погляд, що притаманний усім охоронцям правосуддя, які не хочуть, щоб хтось читав їхні думки, тож обертають свої очі матовим склом. Цей погляд дав на здогад Дантесові, що він стоїть перед судом.
— Хто ви і яке ваше ім’я? — запитав Вільфор, порпаючись у паперах, які дали йому в передпокої; за годину справа вже встигла вирости в досить грубеньку теку; так швидко виразка шпигунства роз’їдає нещасне тіло, що зветься звинувачуваним.
— Мене звати Едмон Дантес, — рівним і дзвінким голосом відказав юнак, — я помічник капітана на кораблі «Фараон», що належить компанії «Моррель і син».
— Скільки вам років? — знову запитав Вільфор.
— Дев’ятнадцять, — відказав Дантес.
— Що ви робили, коли вас заарештували?
— Я святкував із друзями мої заручини, — відказав Дантес, голос його затремтів, такий болісний був контраст поміж тим радісним святом і похмурою церемонією, яка відбувалася цієї хвилі, поміж похмурим обличчям Вільфора і променистим личком Мерседес.
— Святкували ваші заручини? — несамохіть здригнувшись, перепитав помічник прокурора.
— Так, я беру шлюб із дівчиною, яку кохаю вже три роки.
Усупереч своїй звичній безпристрасності, Вільфор був усе ж таки вражений таким збігом, і схвильований голос юнака збудив співчутливий відгук у його душі, адже й він кохав свою наречену, теж був щасливий, і ось його радості завадили, для того щоб він зруйнував щастя чоловіка, що, як і він сам, був близький до неземної втіхи. «Таке філософське порівняння, — подумалося йому, — буде мати великий успіх у вітальні маркіза де Сен-Мерана», тож поки Дантес очікував подальших запитань, він почав обирати подумки антитези, з яких промовці будують блискучі фрази, розраховані на аплодисменти, фрази, які часом вважають за справжню красномовність.
Склавши подумки вишукану промову, Вільфор усміхнувся і сказав:
— Продовжуйте.
— Що продовжувати?
— Розкажіть усе правосуддю.
— Нехай правосуддя скаже мені, що воно бажає почути, і я скажу йому все, що знаю. Тільки, — докинув він, усміхнувшись, — попереджую, що знаю я мало.
— Ви служили в узурпатора?
— Мене повинні були зарахувати на флот, коли він зазнав поразки.
— Кажуть, ви маєте скрайні політичні переконання... — сказав Вільфор, якому ніхто нічого такого не казав, та він вирішив про всяк випадок запропонувати це запитання у вигляді звинувачення.
— Мої політичні переконання!.. Ох, мені соромно зізнатися, але у мене ніколи не було того, що називається переконаннями, мені лише дев’ятнадцять років, як я вже мав честь доповісти вам; я нічого не знаю, ніякого значного становища я посісти не можу; усім, що я є і чим я стану, якщо мені дадуть місце, про яке я мрію, я буду зобов’язаний лише панові Моррелю. Тож мої всі переконання, та й то не політичні, а приватні, зводяться до трьох почуттів: я люблю свого батька, поважаю пана Морреля і обожнюю Мерседес. Ось, милостивий пане, усе, що можу я сповістити правосуддю; як бачите, цікавого тут для нього небагато.
Поки Дантес промовляв, Вільфор дивився на його чесне, відкрите лице і несамохіть згадував слова Рене, яка, не знаючи звинувачуваного, просила поблажливості до нього. Звикнувши мати діло зі злочинами і злочинцями, помічник прокурора в кожному слові Дантеса бачив новий доказ його невинності. Справді, цей юнак, майже хлопчина, простодушний, щирий, промовистий тією красномовністю серця, що ніколи не вдається, коли її шукаєш, переповнений любов’ю до всього, тому що був щасливий, а щастя і найлютіших обертає добрими, — навіть на суддю виливав ту ніжність і доброту, що наповнювали його єство. Вільфор був із ним суворий і шорсткий, а в Едмона ув очах, у голосі, у порухах не було нічого, окрім приязні й зичливості до того, хто його допитував.
«Їй-богу, — подумав собі Вільфор, — ось гарний юнак, і, сподіваюся, мені неважко буде догодити Рене, виконавши перше її прохання; цим я заслужу щирий потиск руки при всіх, а десь у куточку, потайці — ніжний поцілунок».
Від цієї солодкої надії Вільфорове обличчя поясніло, тож коли, отямившись від своїх думок, він перевів погляд на Дантеса, той, що стежив за всіма змінами його обличчя, теж усміхнувся.
— У вас є вороги? — запитав Вільфор.
— Вороги? — перепитав Дантес. — Слава Богу, я ще так мало означаю, що не встиг нажити їх. Може, я трохи запальний, та я завжди намагався гамувати себе у стосунках із підлеглими. У мене під орудою душ із десять чи дванадцять матросів. Запитайте їх, ваша милість, і вони вам скажуть, що люблять і поважають мене не як батька, — я ще замолодий для цього, — а як старшого брата.