— То я вільний! — вигукнув Дантес, не тямлячись на радощах.
— Так, тільки віддайте мені листа.
— Він має бути у вас, його забрали в мене разом з іншими вашими паперами, і я впізнаю декотрі у цій пачці.
— Зачекайте, — сказав Вільфор Дантесові, коли той узявся було за капелюха і рукавички, — зачекайте! Кому адресовано листа?
— Панові Нуартьє, вулиця Кок-Ерон, у Парижі.
Якби грім упав на Вільфора, то не вразив би його таким швидким і раптовим ударом; він повалився у фотель, із якого підвівся, щоб узяти жмут паперів, що їх загарбали в Дантеса, і, гарячково понишпоривши в них, дістав фатального листа й утупився в нього поглядом, у якому було повно невимовного жаху.
— Панові Нуартьє, вулиця Кок-Ерон, номер тринадцять... — прошепотів він, ще дужче збліднувши.
— Достоту так, — відказав приголомшений Дантес. — Хіба ви його знаєте?
— Ні, — хутко відтяв Вільфор, — вірний королівський слуга не водиться зі змовниками.
— То йдеться про змову, еге? — запитав Дантес, який, після того як уже вважав себе вільним, побачив, що справа обертається іншим боком. — Принаймні я сказав вам, що нічого не знаю про зміст цього листа.
— Авжеж, — глухо мовив Вільфор, — та ви знаєте ім’я того, кому він адресований!
— Щоб віддати листа особисто йому, я мусив знати те ім’я.
— І ви нікому його не показували? — запитав Вільфор, читаючи листа і дедалі дужче бліднучи.
— Нікому, клянуся честю!
— Ніхто не знає, що ви везли листа з острова Ельба до пана Нуартьє?
— Ніхто, крім того, хто вручив його мені.
— І це ще багато, занадто багато! — прошепотів Вільфор.
Що далі він читав, то дужче насуплювалося його лице; вуста його зблідли, руки, затряслися, очі спалахнули, і це збудило в Дантесові найгірші передчуття.
— Що з вами, пане? — зважився запитати Дантес.
Вільфор не відповів, потім звів бліде, перехняблене обличчя і ще раз перечитав листа.
— І ви запевняєте, що нічого не знали про зміст цього послання? — поспитався Вільфор.
— Повторюю і клянуся честю, що не знаю нічого! Але що з вами? Вам недобре? Може, мені подзвонити? Погукати когось?
— Ні, — хутко підводячись, відтяв Вільфор, — стійте на місці й мовчіть; тут я орудую, а не ви.
— Перепрошую, — ображено сказав Дантес, — я лише хотів допомогти.
— Нічого мені не треба. На хвилю недобре зробилося, та й годі. Думайте про себе, а не про мене. Відповідайте!
Дантес чекав на запитання, та марно; Вільфор упав у фотель, кволою долонею витер піт із лоба і втретє заходився перечитувати листа.
«Якщо він знає, що тут написано, і якщо колись дізнається, що Нуартьє — батько Вільфора, то я пропав, пропав безповоротно!».
І він вряди-годи поглядав на Едмона, наче його погляди могли промкнутися крізь невидимий мур, який оточував у серці таїну, про яку мовчать вуста.
— Нема чого й думати! — вигукнув він раптом.
— Заради Бога, — сказав сердешний юнак, — якщо ви сумніваєтеся в мені, якщо підозрюєте мене, то допитуйте. Я ладен відповідати вам.
Вільфор звів дух і голосом, якому постарався надати певності, сказав:
— Унаслідок ваших свідчень на вас лягають найтяжчі звинувачення, тож я не владний відразу ж відпустити вас, як сподівався. Перш аніж зважитися на такий крок, я мушу зв’язатися зі слідчим. А поки що ви бачили, як я поставився до вас.
— О так, і я дякую вам! — вигукнув Дантес, — ви повелися зі мною не як суддя, а як друг.
— Так отож, я затримаю вас ще на якусь часину, сподіваюся, ненадовго, головний доказ проти вас — це лист, і ви бачите...
Вільфор підійшов до коминка, кинув листа у полум’я і зачекав, аж він згорить.
— Як бачите, — сказав він, — я знищив його.
— Ви більше, ніж правосуддя, — вигукнув Дантес, — ви саме милосердя!
— Але вислухайте мене, — провадив Вільфор. — Після такого вчинку ви, звісно ж, розумієте, що можете довіритися мені.
— Наказуйте, я виконаю ваші веління.
— Ні, — сказав Вільфор, підходячи до Дантеса, — ні, я не збираюся вам наказувати; я хочу тільки дати вам пораду, розумієте?
— Кажіть, я виконаю вашу пораду, як наказ.
— Я залишу вас тут, у будинку суду, до вечора. Може, хтось інший буде вас допитувати. Кажіть усе, що ви мені розповідали, та ні слова про листа!
— Обіцяю, пане.
Тепер Вільфор неначе умовляв, а звинувачуваний заспокоював суддю.