— Ви розумієте, — провадив Вільфор, зиркаючи скоса на попіл, що ще зберігав форму листа, — тепер листа знищено. Лише ви та я знаємо, що він існував; його вам не пред’являть; якщо вам будуть казати про нього, заперечуйте, сміливо заперечуйте, і ви врятовані.
— Я заперечуватиму, не сумнівайтеся, — відказав Дантес.
— Гаразд, — сказав Вільфор і сягнув по дзвоника; потім повагався трохи і запитав: — У вас був лише цей лист?
— Лише цей.
— Присягніться!
Дантес звів руку.
— Присягаюся! — виголосив він.
Вільфор подзвонив.
Увійшов поліційний комісар.
Вільфор щось прошепотів йому на вухо, і комісар кивнув.
— Ідіть із комісаром, — сказав Вільфор Дантесові.
Дантес уклонився, ще раз вдячно зиркнув на Вільфора і вийшов.
Тільки двері зачинилися, як сили покинули Вільфора, і він майже безтямно повалився у фотель.
За хвилю він прошепотів:
— Боже мій! Від чого деколи залежить життя і щастя! Якби в Марселі перебував королівський прокурор, якби замість мене викликали слідчого, я пропав би... І цей лист, цей клятий лист призвів би мене до загибелі! Ох, тату, тату! Невже ти завжди будеш заважати моєму щастю на землі? Невже я мушу вічно боротися з твоїм минулим?
Та його раптом наче осяяло: на викривлених вустах з’явилася усмішка, а його блудний погляд неначе зупинився на якійсь думці.
— Так, так, — вигукнув він, — цей лист, що мав погубити мене, може стати джерелом мого щастя. Що ж, Вільфоре, до діла!
І, упевнившись, що звинуваченого вже немає в передпокої, помічник королівського прокурора теж вийшов і швидкою ходою попрямував до кам’яниці своєї нареченої.
VIII. Замок Іф
Вийшовши до передпокою, поліційний комісар зробив знак двом жандармам.
Один став по праву руку Дантеса, другий — по ліву. Відчинилися двері, що виходили в будинок суду, і заарештованого попровадили одним із тих довгих і похмурих коридорів, де трепет охоплює навіть тих, у кого немає жодних причин тремтіти.
Як ото помешкання Вільфора прилягало до будинку суду, так і сама судова споруда прилягала до в’язниці, похмурої споруди, на яку з цікавістю дивиться всіма своїми зяючими отворами Аккульська дзвіниця, що височіє перед нею.
Зробивши декілька поворотів коридором, Дантес угледів двері з ґратчастим віконцем. Комісар ударив тричі залізним молотком, і Дантесові здалося, ніби молоток гатить по його серцю. Двері відчинилися, і жандарми легенько пхнули арештанта у спину, бо він ще й досі стояв розгублений.
Дантес переступив через поріг, і двері з гуркотом зачинилися за ним. Він дихав уже іншим повітрям, тяжким і затхлим, він був у в’язниці.
Його запровадили до камери, досить охайної, та з тяжкими засувами і ґратами на вікнах. Вигляд нового помешкання не викликав у нього особливого страху; та й слова, які сказав йому помічник королівського прокурора з таким співчуттям, лунали у його вухах обнадійливим рішенням.
Була четверта пополудні, коли Дантеса замкнули у камері. Усе це відбувалося, як ми вже й казали, першого березня, тож арештант незабаром опинився у пітьмі.
Відразу ж слух його загострився удвічі. Від щонайменшого шереху, що долинав до нього, він схоплювався і кидався до дверей, гадаючи, що по нього йдуть, щоб повернути йому волю; та гамір зникав у іншому напрямку, і Дантес знову опускався на ослін.
Аж годині о десятій вечора, коли Дантес почав було вже губити надію, почувся новий гамір, який цього разу наближався до його камери. Потім у коридорі пролунали кроки і зупинилися коло дверей; ключ обернувся в замку, засуви загарчали, і грубі дубові двері розчахнулися, упустивши до камери сліпуче світло двох смолоскипів.
У тому світлі Дантес побачив, як зблиснули рушниці й палаші чотирьох жандармів.
— Ви по мене? — запитав Дантес.
— Так, — відказав хтось із жандармів.
— За наказом помічника королівського прокурора?
— Авжеж.
— Гаразд, — сказав Дантес, — я готовий іти з вами.
Певність, що по нього прийшли від імені де Вільфора, розвіяла всі острахи сердешного хлопця; спокійно й невимушено він вийшов і сам зайняв місце поміж тими жандармами.
Коло дверей в’язниці стояв ридван; на передку сидів кучер, поруч із кучером — пристав.
— Це ридван для мене? — поспитав Дантес.
— Так, — відказав один із жандармів, — сідайте.
Дантес хотів було заперечити, та дверцята відчинилися, і його запхали до ридвана. Він не міг, та й не хотів опиратися, за однісіньку мить він опинився на задньому сидінні, поміж двома жандармами; ще двоє сіли навпроти, і тяжкий ридван зі зловісним гуркотом покотився бруківкою.