Жандарм почухав потилицю і зиркнув на свого товариша. Той кивнув, що мало означати: «Тепер уже, здається, можна сказати», і жандарм обернувся до Дантеса.
— Ви уродилися в Марселі, ви моряк — і ви ще й питаєте, куди ми прямуємо?
— Авжеж, честю запевняю, що не знаю.
— І не здогадуєтеся?
— Ні.
— Не може бути.
— Клянуся всім святим на світі! Скажіть, заради Бога!
— А наказ?
— Наказ не забороняє вам сказати те, що я все одно дізнаюся за десять хвилин, за півгодини чи, може, за годину. Ви лише позбавите мене цілої вічності сумнівів. Прошу вас, як друга. Погляньте, я не збираюся ні чинити опору, ні тікати. Та це й неможливо. Куди ми прямуємо?
— Або ви осліпли, або ж ніколи не виходили з марсельського порту, бо ви не можете вгадати, куди вас доправлять.
— Не можу.
— То киньте оком довкруги.
Дантес підвівся, глянув у той бік, куди прямував човен, і вгледів сажнів за сто перед собою прямовисну темну гору, де височів похмурий замок Іф.
Цей химерний вигляд, ця в’язниця, що викликає такий безмежний жах, ця фортеця, що вже триста літ живить Марсель своїми страшезними легендами, поставши раптово перед Дантесом, що й не думав про неї, справила на нього такий самий вплив, як ото шибениця справляє на засудженого до кари на горло.
— Боже мій! — вигукнув він. — Замок Іф? Навіщо ми туди пливемо?
Жандарм посміхнувся.
— Але ж не можуть мене запроторити туди! — казав Дантес. — Замок Іф — державна в’язниця, що призначена лише для важливих політичних злочинців. Я ніякого злочину не вкоїв. Хіба в замку Іф є якісь слідчі, якісь судді?
— Як я знаю, — відказав жандарм, — там є лише комендант, тюремники, слідчі, гарнізон та грубі мури. Годі, годі, вже, чоловіче, не вдавайте із себе здивованого, а то я, їй-богу, подумаю, що ви платите кпинами за мою доброту.
Дантес так стиснув руку жандарма, що мало не переламав її.
— То ви кажете, що мене везуть до замку Іф і там покинуть?
— Напевно, — сказав жандарм, — принаймні, нема чого так тиснути мені руку.
— Без будь-якого слідства? Без будь-яких формальностей?
— Усі формальності вже виконали, слідство скінчилося.
— І це попри обіцяння пана де Вільфора?
— Не знаю, що вам пообіцяв пан де Вільфор, — сказав жандарм, — знаю тільки, що ми пливемо до замку Іф. Ого! Що це ви робите? До мене, хлопці! Тримайте його!
Блискавичним порухом, що все ж таки не пройшов повз досвідчене око жандарма, Дантес хотів було кинутись у море, та чотири дужі руки згребли його тієї миті, коли тіло його відокремилося від днища.
Він повалився в човен, волаючи з люті.
— Еге, хлопче! — сказав жандарм, впираючись йому коліном у груди. — Отаке твоє чесне слово моряка! Не можна вірити тишкові! А тепер, любий мій, тільки ворухнися, і я всаджу тобі кулю в лоба! Я порушив перший пункт наказу, та не турбуйся, другий виконаю старанно!
І він справді притулив дуло своєї рушниці до Дантесової скроні. Спершу Дантес хотів зробити фатальний порух і скінчити з нежданим лихом, що спіткало його і згребло у свої пазурі. Та саме тому, що халепа ця була така несподівана, Дантес подумав собі, що вона не може тривати довго; далі він згадав обіцяння Вільфора; та й, слід зізнатися, смерть на дні човна від руки жандарма здалася йому гидкою і жалюгідною.
Він опустився на дошки і в безсилій люті вчепився зубами у свою руку.
Човен хитнувся від дужого поштовху. Хтось із веслярів плигнув на стрімчак, об який легке суденце вдарилося носом, зарипіла линва, розмотуючись із корби, і Дантес утямив, що вони причалюють.
Жандарми, що тримали його за руки й за комір, змусили його підвестися, вийти на берег і потягнули його до східців, що провадили до кріпосних воріт; іззаду йшов пристав, озброєний рушницею з багнетом.
Утім, Дантес і не думав про марний опір. Його млявість випливала не з протидії, а з апатії. У нього паморочилася голова, і він заточувався, мов п’яний. Він знову побачив дві лави вояків, що вишикувалися на крутому узгір’ї, відчув, що східці змушують його піднімати ноги, помітив, що увійшов до брами і брама ця зачинилася за ним, та все це відбувалося з ним несвідомо, наче крізь імлу, де він нічого не міг розгледіти. Він навіть не бачив моря, що є такою мукою для в’язнів, адже вони дивляться на його простір і з жахом усвідомлюють, що безсилі подолати його.
Під час короткої зупинки Дантес трохи оговтався і роззирнувся довкруги.