Він стояв у чотирикутному двориську, поміж чотирма високими мурами; чутно було монотонну ходу вартових, і щоразу, коли вони проходили повз два-три освітлені вікна, рушниці їхні зблискували.
Вони простояли хвилин із десять. Знаючи, що Дантесові вже не втекти, жандарми відпустили його. Певне, чекали наказів; врешті надійшла і пора наказу.
— Де арештант?
— Тут, — відказали жандарми.
— Нехай іде за мною, я запроваджу його до камери.
— Гайда! — сказали жандарми, підштовхуючи Дантеса.
Він подався за провідником, який справді привів його до напівпідземної камери; із голих і вогких мурів, здавалося, просякали сльози. Поставлений на ослоні каганець, що його ґніт плавав у якомусь смердючому смальці, осявав обшарпані стіни цього страшного помешкання і провідника; то був убого вбраний чолов’яга із грубим лицем, — либонь, із найнижчих служників тієї в’язниці.
— Оце вам камера на цю ніч, — сказав він. — Тепер уже пізно, і пан комендант уклався спочивати. Завтра, коли він устане і прочитає розпорядження, що їх прислали щодо вас, то призначить вам іншу. А ось поки що вам хліб; тут, у кварті, вода, там, у кутку, солома. Це все, чого може побажати арештант. На добраніч.
І перш аніж Дантес устиг відповісти йому, перш аніж він помітив, куди тюремник поклав хліб, перш аніж поглянув, де стоїть кварта з водою, перш ніж обернувся до того закутка, де лежала солома, — його майбутня постіль, — тюремник узяв каганця і, зачинивши двері, позбавив арештанта й того тьмяного світла, яке показало йому, наче у блиску зірниці, вогкі стіни його в’язниці.
Він лишився сам, у безгомінні та пітьмі, німий, похмурий, мов склепіння підземелля, що його мертвотний холод він відчував на своєму розпеченому чолі.
Коли перші промені сонця ледь осяяли ту діру, тюремник повернувся з наказом залишити арештанта тут. Дантес стояв на тому ж таки місці.
Здавалося, залізна рука пришпилила його там, де він зупинився напередодні; лише очі його набрякли від невиплаканих сліз. Він не рухався і дивився в діл.
Цілу ніч збув він навстоячки і навіть на мить не стулив очей.
Тюремник підійшов до нього, обійшов довкруги, та Дантес його наче й не бачив.
Він торкнув його за плече. Дантес здригнувся і похитав головою.
— Ви не спали? — запитав тюремник.
— Не знаю, — відказав Дантес.
Тюремник здивовано глянув на нього.
— Ви не голодні? — провадив він.
— Не знаю, — відказав Дантес.
— Вам нічого не треба?
— Я хочу бачити коменданта.
Тюремник стенув плечима і вийшов.
Дантес провів його поглядом, простягнув руки до прохилених дверей, та вони зачинилися.
І тоді гучні ридання вирвалися з його грудей. Накопичені сльози ринули потоком. Він упав навколішки, притулився чолом до підлоги і довго молився, згадуючи подумки все своє життя і питаючи себе, який же злочин він укоїв у своєму такому ще юному житті, щоб заробити таку жорстоку покару.
Так минув день. Дантес насилу проковтнув кілька кусників хліба й випив декілька ковтків води. Він то сидів, поринувши в думки, то кружляв попід мурами, наче дикий звір у залізній клітці.
Одна думка особливо кидала його в шал: під час переїзду, коли він, не знаючи, куди його везуть, сидів так спокійно і безпечно, він міг би десять разів кинутись у воду і, майстерно уміючи плавати і пірнати, як ніхто інший у Марселі, міг би щезнути у воді, обманути варту, добитися до берега, утекти, сховатися в якійсь пустельній бухті, дочекатися генуезького чи каталонського судна, перебратися до Італії чи Іспанії і звідти написати Мерседес, щоб вона приїхала до нього. Про своє харчування він не турбувався: хоч до якої країни закинула б його доля, добрих моряків скрізь обмаль; він розмовляв італійською, як тосканець, а іспанською, як щирий син Кастилії. Він жив би вільний і щасливий, із Мерседес, із батьком, бо виписав би й батька туди. А замість цього він арештант, замкнений у фортеці Іф, у цій в’язниці, звідки немає повернення, і не знає, що сталося з батьком, що сталося з Мерседес; і все через те, що він повірив Вільфоровому слову. Було від чого зсунутися з глузду, і Дантес несамовито качався на свіжій соломі, яку приніс тюремник.
Другого дня о тій самій порі з’явився наглядач.
— То що, — поспитався він, — порозумнішали трохи?
Дантес не відповів.
— Та годі вже нам сумувати! Скажіть, що вам хотілося б. Кажіть-бо!
— Я хочу побачити коменданта.
— Я вже сказав вам, що це неможливо, — з досадою відказав тюремник.