— Чому неможливо?
— Бо за в’язничним статутом арештантам заборонено до нього звертатися.
— А що ж тут дозволяється? — запитав Дантес.
— Трохи ліпша їжа — за гроші, прогулянки, часом книжки.
— Книжки мені не потрібні; гуляти я не хочу, а їжею я задоволений. Я хочу лише одного — побачити коменданта.
— Якщо ви будете чіплятися до мене з таким проханням, я перестану приносити вам їжу.
— То й що? — відтяв Дантес. — Якщо ти перестанеш носити мені їжу, я помру від голоду, та й годі!
Вираз, із яким Дантес промовив ті слова, показав наглядачеві, що його в’язень радий був би померти; а оскільки кожен арештант приносить тюремникові десять су прибутку щодня, то Дантесів наглядач відразу ж полічив збитки від його смерті і вже лагідніше мовив:
— Послухайте, усе те, про що ви прохаєте, неможливе, то й не просіть більше; не було ще такого, щоб комендант на прохання арештанта прийшов до нього в камеру; поводьтеся сумирно, то вам дозволять гуляти, а на прогулянці, може, ви якось зустрінете коменданта. Тоді й звернетеся до нього, і якщо він захоче розмовляти з вами, то це вже його діло.
— А довго доведеться мені чекати цієї зустрічі?
— Хтозна, — сказав тюремник. — Місяць, три місяці, півроку, може, й рік.
— Це надто довго, — урвав його Дантес, — я хочу бачити його негайно!
— Не затинайтеся на одному бажанні, яке неможливо виконати, а то за два тижні ви здурієте.
— Ти так гадаєш? — запитав Дантес.
— Авжеж, здурієте; божевілля завжди так розпочинається. У нас уже є такий випадок: тут до вас жив священик, який весь час пропонував коменданту мільйон за своє звільнення і на цьому зсунувся із глузду.
— А довго він тут не живе?
— Два роки.
— Його випустили на волю?
— Ні, посадили до холодної.
— Послухай, — сказав Дантес, — я не священик і не шаленець; може, я і зсунуся з глузду, та поки що, на жаль, я ще при здоровому глузді; я пропоную тобі інше.
— І що?
— Не буду пропонувати тобі мільйона, бо в мене його нема, та запропоную сто екю, якщо ти погодишся, коли поїдеш до Марселя, заглянути до Каталян і передати листа дівчині, яку звуть Мерседес... навіть не листа, а два рядки.
— Якщо я передам ці два рядки і мене зловлять, я втрачу місце, де отримую тисячу ліврів щороку, не рахуючи прибутку і стола; самі бачите, я був би дурником, якби захотів ризикувати тисячею ліврів, щоб здобути триста.
— Гаразд! — сказав Дантес. — То слухай і добре затям собі: якщо ти не занесеш записки Мерседес чи принаймні не даси їй знати, що я тут, то я підстережу тебе за дверми і, коли ти ввійдеш, розтрощу тобі довбешку ослоном!
— А, то ви ще й погрожуєте! — вигукнув наглядач, задкуючи і готуючись боронитися. — Бачу, у вас у голові рейвах; священик теж почав було, як ви, і за три дні ви будете шаленіти, як і він; добре, що в замку Іф є холодні.
Дантес підняв ослона і крутонув ним над головою.
— Добре, добре, — сказав тюремник, — якщо ви вже так хочете, то я скажу комендантові.
— Так отож! — відказав Дантес, ставлячи ослона долі й сідаючи на ньому, із похнюпленою головою і блудним поглядом, наче він справді почав з’їжджати з глузду.
Наглядач вийшов і за декілька хвилин повернувся з чотирма вояками і капралом.
— За наказом коменданта, — сказав він. — переведіть в’язня на долішній поверх.
— До темниці, значить, — сказав капрал.
— До темниці; божевільні мають сидіти з божевільними.
Четверо вояків схопили Дантеса, який поринув у якесь забуття і пішов з ними без будь-якого спротиву.
Вони спустилися на п’ятнадцять сходинок; відчинилися двері темної камери, в яку він увійшов, бурмочучи:
— Він правду каже, божевільні мають сидіти з божевільними.
Двері зачинилися, і Дантес пішов уперед, простягнувши руки, аж сягнув стіни; тоді він сів у кутку і довго сидів нерухомо, аж очі його, потроху звикнувши до пітьми, почали розрізняти речі.
Наглядач не помилився: Дантес був за крок від божевілля.
IX. Вечір дня заручин
Вільфор, як ми вже казали, подався знову на вулицю Ґран-Кур і, ввійшовши в дім пані де Сен-Меран, застав гостей уже не в їдальні, а у вітальні, за філіжанками кави. Рене чекала його з нетерпінням, яке поділяли й інші гості, тож його зустріли радісними вигуками.
— Ну, зарізяко, опоро держави, роялістський Бруте! — гукнув один із гостей. — Що сталося? Кажи!
— Чи не готується часом новий Терор? — запитав другий.