— Чи не виліз зі свого барлогу корсиканський людожер? — поспитався третій.
— Маркізо, — сказав Вільфор, підходячи до своєї майбутньої тещі, — перепрошую, але я мушу прохати у вас дозволу піти... Маркізе, ви дозволите сказати вам декілька слів наодинці?
— То це і справді поважна справа? — запитала маркіза, побачивши похмуре Вільфорове лице.
— Дуже поважна, і я мушу на декілька днів покинути вас. Із цього ви можете судити, — докинув Вільфор, звертаючись до Рене, — наскільки це важливо.
— Ви їдете? — не приховуючи своєї прикрості, вигукнула Рене,
— На жаль, це так, люба панно! — відказав Вільфор. — Це необхідно.
— А куди? — запитала маркіза.
— Це судова таємниця. Проте як у когось є доручення в Париж, то один мій приятель їде туди сьогодні, і він охоче візьме їх на себе.
Усі перезирнулися.
— Ви хотіли поговорити зі мною? — запитав маркіз.
— Так, якщо ви дозволите, ходімо до вашого кабінету.
Маркіз узяв Вільфора під руку, і вони разом вийшли.
— Що сталося? — спитався маркіз, заходячи туди. — Кажіть-бо!
— Дещо дуже важливе, що потребує мого негайного від’їзду до Парижа. А тепер, пане маркізе, перепрошую за нескромне і нетактовне запитання: у вас є державні облігації?
— У них увесь мій статок; на шістсот чи на сімсот тисяч франків.
— То продайте їх, пане маркізе, негайно продайте, а то на вас чекає руїна.
— Як можу я їх продати звідси?
— У вас є маклер у Парижі?
— Є.
— Дайте мені листа до нього: нехай продає, не гаючи ні хвилини: можливо, я навіть приїду запізно.
— А нехай йому! — вигукнув маркіз. — Не будемо гаяти часу!
Він сів за столом і написав своєму агентові розпорядження про продаж усіх облігацій за будь-якою ціною.
— Один лист є, — сказав Вільфор, старанно ховаючи його до гамана, — тепер мені потрібен ще один.
— До кого?
— До короля.
— До короля?
— Так.
— Але ж я не можу просто писати до його величності!
— Та я й не прошу листа у вас, а лише хочу, щоб ви попросили його у графа де Сальв’є. Щоб не гаяти часу, мені потрібен такий лист, із яким я міг би з’явитися просто до короля, поминувши всі формальності, пов’язані з отриманням аудієнції.
— А міністр юстиції? Він же має право ходити до Тюїльрі, і через нього ви будь-коли можете здобути доступ до короля.
— Авжеж, але нащо мені ділитися з іншими тією важливою новиною, яку я везу. Розумієте? Міністр юстиції, звісно ж, відсуне мене на задній план і вкраде мою заслугу. Скажу вам одне, пане маркізе, якщо я перший заявлюся до Тюїльрі, кар’єра моя забезпечена, бо я зроблю королю таку послугу, якої він ніколи не забуде.
— Якщо так, друже мій, то збирайтеся в мандрівку; я погукаю Сальв’є, і він напише листа, який буде вашою перепусткою.
— Гаразд, але не гайте часу, за чверть години я маю сидіти в поштовому ридвані.
— Звеліть зупинитися біля нашого дому.
— Ви, звісно, перепросите маркізу і панну де Сен-Меран, з якою я розлучаюся такої днини з превеликим жалем.
— Вони будуть чекати в моєму кабінеті, то ви попрощаєтеся з ними.
— Дуже дякую. То заготуйте листа.
Маркіз подзвонив.
Увійшов лакей.
— Запросіть сюди графа де Сальв’є... А ви йдіть, — сказав маркіз Вільфорові.
— Я зараз же повернуся назад.
І Вільфор квапливо вийшов; та у дверях він вирішив, що вигляд помічника королівського прокурора, що кудись стрімко простує, може збурити спокій цілого міста, тож він пішов своєю звичною поважною ходою.
Дійшовши до свого дому, він помітив у темряві якусь білу примару, що непорушно чекала на нього.
То була Мерседес, що, не здобувши звісток про Едмона, вирішила сама дізнатися, чому заарештували її нареченого.
Угледівши Вільфора, вона відійшла від муру і стала в нього на шляху.
Дантес казав Вільфору про його наречену, і Мерседес не потрібно було називатися себе, Вільфор і без цього впізнав її. Його вразила врода і шляхетна постава дівчини, і коли вона запитала про свого нареченого, то йому здалося, що звинувачуваний — він, а вона — суддя.
— Той, про кого ви кажете, тяжкий злочинець, — відказав Вільфор, — і я нічого не можу для нього зробити.
Мерседес заридала; Вільфор хотів поминути її, та вона перепинила його.
— Скажіть принаймні, де він, — мовила вона, щоб я могла дізнатися, живий він чи помер?
— Хтозна. Він більше не в моєму розпорядженні, — відказав Вільфор.