— Фізично неможливо! Оце вагомий доказ! На жаль, вагомі докази — те саме, що й люди з вагою: я знаю їм ціну. Міністру, що мав під своєю орудою ціле управління, департаменти, агентів, детективів, нишпорок і секретний фонд у півтора мільйона франків, неможливо дізнатися, що коїться за шістдесят миль від берегів Франції? Ось чоловік, який не мав жодного з цих засобів, і він, простий суддівський чиновник, знав більше, ніж ви з усією вашою поліцією, і він порятував би мою корону, якби мав право розпоряджатися телеграфом, як ви оце!
Погляд поліційного міністра з виразом глибокої досади звернувся до Вільфора, який схилив голову зі скромністю переможця.
— Про вас я не кажу, Блякасе, — провадив король, — якщо ви нічого й не викрили, то принаймні були настільки кмітливі, що наполягали на своїх підозрах; інший, може, поставився б до повідомлення пана де Вільфора, як до дрібниць, чи подумав би, що воно зумовлене корисливим честолюбством.
То був натяк на ті слова, що їх із такою певністю виголосив міністр поліції годину тому.
Вільфор збагнув гру короля. Інший, може, захоплений успіхом, дозволив би піддатися похвалі; та він боявся здобути смертельного ворога в поліційному міністрові, хоч і почував, що той безповоротно пропав. Проте міністр, який, навіть володіючи уією повнотою влади, не зумів угадати Наполеонові задуми, міг, у корчах своєї агонії, просягнути у Вільфорову таємницю, і задля цього йому варто було тільки допитати Дантеса. І тому, замість того, щоб добити міністра, він прийшов йому на допомогу.
— Ваша величносте, — сказав Вільфор, — стрімкість подій свідчить, що тільки Господь, наславши бурю, міг зупинити їх. Те, що ваша величність милостиво вважає плодом моєї проникливості, лише випадковість; я тільки скористався тією випадковістю, як вірний слуга. Не цінуйте мене вище, ніж я заслуговую, ваша милосте, щоб потім не розчаровуватися у вашому першому враженні.
Міністр поліції подякував Вільфорові промовистим поглядом, і той зрозумів, що намір його виявився успішним і, не втративши вдячності короля, здобув друга, на якого можна буде здатися, як зайде потреба.
— Нехай буде так, — сказав король. — А тепер, панове, — провадив він, звертаючись до де Блякаса і міністра поліції, — ви мені вже не потрібні, можете йти... Те, що тепер залишається робити, стосується завідування військового міністра.
— На щастя, — сказав герцог, — ми можемо покладатися на військо: вашій величності відомо, що всі донесення свідчать про його відданість вашій короні.
— Не кажіть мені про донесення; тепер я знаю, яка їм віра. До речі, про рапорти, бароне: які новини про вулицю Сен-Жак?
— Про вулицю Сен-Жак! — несамохіть вигукнув Вільфор, та відразу ж похопився. — Перепрошую, ваша милість, відданість вашій величності весь час змушує мене забувати, — не про мою повагу, надто вже глибоко закарбована вона у моєму серці, — а про правила етикету.
— Прошу вас, — відказав король, — сьогодні ви здобули право запитувати.
— Ваша милість, — почав міністр поліції, — я саме хотів доповісти сьогодні вашій величності про нові відомості, що їх зібрали з цього приводу, та увага вашої величності відволіклася на грізні події в затоці Жуан; тепер ці відомості вже не можуть становити для вашої величності жодного інтересу.
— Навпаки, — відказав король, — усе це має, на мою думку, прямий зв’язок із тим, що зараз нас турбує, і смерть генерала Кенеля, може, наведе нас на слід більшої внутрішньої змови.
Почувши ім’я Кенеля, Вільфор здригнувся.
— Так, ваша величносте, — провадив міністр поліції, — як видно з усього, це не самогубство, як вважали спершу, а вбивство. Здається, генерал Кенель зник після виходу з бонапартистського клубу. Якийсь незнайомець приходив до нього того ранку і призначив йому побачення на вулиці Сен-Жак. На жаль, камердинер, що зачісував генерала, коли незнайомця запровадили до кабінету, і чув, як він призначив побачення на вулиці Сен-Жак, не запам’ятав номер будинку.
Поки міністр поліції сповіщав королю ті відомості, Вільфор ловив кожне слово й то червонів, то блід.
Король обернувся до нього.
— Чи не гадаєте ви, пане де Вільфоре, що генерал Кенель, якого вважали прибічником узурпатора, хоча він був цілком мені відданий, міг загинути від рук бонапартистів?
— Це можливо, ваша величносте, та хіба нічого більше не відомо?
— Уже натрапили на слід чоловіка, що призначив те побачення.
— Натрапили на слід? — повторив Вільфор.
— Авжеж, камердинер сповістив його прикмети: це чоловік віком п’ятдесяти років чи п’ятдесяти двох, чорнявий, очі темні, брови густі, з вусами, носить синій сурдут, застебнутий догори; у петлиці — орден Почесного легіону. Учора стежили за чоловіком, що точнісінько улягає цим прикметам, та він зник на розі вулиць Жюсьєн і Кок-Ерон.