Із перших слів міністра Вільфор сперся на спинку фотеля, ноги його підточувалися, та коли він почув, що незнайомець вислизнув од поліції, він полегшено зітхнув.
— Знайдіть цього чоловіка, — сказав король поліційному міністрові, — бо якщо генерал Кенель, що був би нам так зараз потрібен, загинув од руки вбивць, хоч бонапартистів, хоч кого завгодно, я хочу, щоб його вбивці були суворо покарані.
Вільфорові знадобилася вся його витримка, щоб не виказати жаху, який охопив його від останніх слів короля.
— Дивна річ! — із досадою провадив король. — Поліція вважає, що все сказано, коли вона каже: здійснилося вбивство, і що все зроблено, коли вона додає: натрапили на слід винуватця.
— Гадаю, у цьому випадку ваша величність буде задоволена.
— Гаразд, побачимо; не затримую вас, бароне. Пане де Вільфоре, ви зморилися після довгої мандрівки, ідіть і відпочиньте. Ви, певне, зупинилися у вашого батька?
Вільфорові потьмарилося увіччю.
— Ні, ваша величносте, я зупинився на вулиці Турнон, у готелі «Мадрид».
— Але ви бачили його?
— Ваша величносте, я поїхав просто до герцога Блякаса.
— Але ви побачитеся з ним?
— Не думаю, ваша величносте.
— Ох, справді, — сказав король, із усмішки його було видно, що всі ті запитання він поставив недарма. — Я й забув, що ви не дружите з паном Нуартьє і що це жертва, яку ви принесли моєму престолові, за що я повинен вас винагородити.
— Ласка до мене вашої величності — це винагорода, яка настільки перевершує всі мої бажання, що мені більше нема чого просити в короля.
— Усе одно ми вас не забудемо, не турбуйтеся; а поки що — король зняв із грудей хрест Почесного легіону, який завжди носив на своєму блакитному фраці біля хреста Святого Людовика, над зіркою Кармельської Матері Божої і Святого Лазаря, і подав Вільфорові, — поки що візьміть цього хреста.
— Ви помиляєтеся, ваша величносте, — сказав Вільфор, — це офіцерський хрест.
— Дарма, візьміть його, мені нема коли вимагати іншого. Блякасе, потурбуйтеся про те, щоб панові де Вільфорові видали грамоту.
На Вільфорових очах забриніли сльози гордовитої радості; він узяв хреста і поцілував його.
— Які ще доручення зволить завдати мені ваша величність? — запитав Вільфор.
— Відпочиньте, а далі не забувайте, що як у Парижі ви не в змозі послужити мені, то в Марселі таки зможете надати мені великі послуги.
— Ваша величносте, — уклоняючись, відказав Вільфор, — за годину я покину Париж.
— Ідіть, — сказав король, — і якщо я вас забуду (у королів коротка пам’ять), то не бійтеся нагадати про себе... Бароне, звеліть погукати до мене військового міністра. Блякасе, залиштеся.
— Так, мосьпане, — сказав міністр поліції Вільфорові, виходячи з Тюїльрі, — ви не помилилися дверми, і кар’єра ваша забезпечена.
— Та чи надовго? — прошепотів Вільфор, обмінюючись поклонами з міністром, що його кар’єра добігала краю, і заходився шукати очима ридван.
Набережною проїхав фіакр, Вільфор погукав його, і той підкотив; Вільфор сказав адресу, сів до ридвана і поринув у честолюбні мрії.
За десять хвилин він уже був удома, звелів подати повоза через дві години і замовив сніданок.
Він уже сідав за стіл, аж якась міцна й упевнена рука сіпнула дзвоника. Слуга пішов одчиняти, і Вільфор почув, як чийсь голос називає його ім’я.
«Хто може знати, що я в Парижі?» — подумав собі помічник королівського прокурора.
Повернувся слуга.
— Що там сталося? — поспитався Вільфор. — Хто дзвонив? Хто до мене добивається?
— Незнайомий добродій, що не хоче сказати свого імені.
— Еге? Не хоче назватися? А що йому треба від мене?
— Він хоче побалакати з вами.
— Зі мною?
— Так.
— А який він із себе?
— Чоловік років п’ятдесяти.
— Низький? Високий?
— Як оце ви, на зріст.
— Чорнявий чи білявий?
— Чорнявий, аж темний; чорний чуб, чорні очі, чорні брови.
— А вбраний? — хутко запитав Вільфор. — Як він убраний?
— У синьому сурдуті, застебнутому на всі ґудзики, зі стрічкою Почесного легіону.
— Це він! — збліднувши, прошепотів Вільфор.
— А нехай йому! — з’явившись у дверях, сказав чоловік, що його прикмети ми вже змальовували двічі. — Що за церемонії! Чи в Марселі сини звикли змушувати батьків, щоб ті чекали в передпокої?